Пекло на землі - Віталій Юрченко

а він поняття в технічно-видобувнім ділі не має, боїться сам близько до шахти підходити, більше на кампанії роз’їжджає та брехливі звіти про піднесення продукції підписує. А технік хоч і знає діло, та не хоче рук прикладати і десь далеко в кабінеті пляни розбудови штольні складає, бо відповідальність за нещастя несе не він, а завідувач. Словом, виробництво в запущенні, в обіймах катастрофи. Думаєте, в Шахтинському ділі шкідники-специ винні?.. Брехня! Не було на кого очевидну вину скласти за злочинне керівництво і, щоб виправдатись перед робітниками, звернули на фахівців та десятки безневинних людей на Соловки позасилали. Сучасна вища адміністрація в Донбасі – неуки, а шахтяр – це здегенерована людина, яка живе поточним днем, сподіваючись щохвилини смерти. Це не здоровий виробник, а людина моменту, що животіє одною лиш получкою та випивкою, бо завтра для нього не існує.

– У вас мильний погляд на шахтаря. Це ж первоцвіт пролєтаріяту. Від їхнього імені влада існує, вони репрезентують найголовніші посади в уряді.

– Не говоріть, бо це брехня. Їх так болить голова за владу, як… Набавте їм карбованця-другого на день, підвезіть на шахти дешевої горілки і садовіть на пролетарськім троні бодай турецького султана чи американського льорда, – вони з однаковим захватом за чаркою гукатимуть «Хай живе».

– Не можу вірити такій духовій порожнечі шахтаря. Та ж пишуть про першоклясну організованість, свідомість і дисципліну серед робітництва Донбасу. Таж там усюди по дільницях клюби, бібліотеки, культробота…

– І це брехня. Я був і бачив те організоване життя. У самій масі робітництва не то клюбів, а навіть житлових помешкань путніх для робітників нема. Тіснота, гидота й бруд, а про культроботу шкода й мови. Та, власне, робітник потреби в ній ніякої не відчуває. Нема в нього ні часу, ні охоти: 10 годин у штольні, 8 спати, а 6 у кабачку чи, по-інтелігентному, в буфеті. Отам проходить вся організованість та культробота. Не чути там, щоб шахтяр потрібував книжки, клюбу. А як закрили були під Сталінградом кабачки, пролетарі одноголосно страйком відповіли. Оброблений політично лише той, хто фізичної роботи в штольні не провадить й більший час вештається по конторах, далеко геть від шахти. Там, правда, клюби є, книжки читають, бо в них і час найдеться, і потреба прочитати якісь тези, щоб темним шахтарям баки забивати…

У такій розмові доїхали до Помошної. Наш тендер зупинився просто вартового. Ми скочили поза вагони, а вартовий услід нам «пах». Згарячу забіг я в довгу валку вагонів, відбившись від товариша. В темряві довго блукав по рейках, відгадуючи, яка з них на Балту.

На щастя, потрапив добре і за семафором вчепився на той сам поїзд. Уже сіріло, як він прибув на Любашівку і тут став. Очікувати чергового поїзду удень на станції небезпечно.

Я вирушив навпростець пішком. Йшов цілий день шмалко, піднесено, відмірявши добрих 80 кільометрів. А пізнього вечора, нестримний щастям-радістю, обіймав рідних, сина…

IV РІДНИМИ СЕЛАМИ Й СТЕПАМИ

Зустріч була і радісна, й тяжка.

– Боже! Що вони з тебе зробили?! На десять літ постарівся! – вжахнулася дружина.

Мати не пізнала, чи з несподіванки чи з переляку. Синок і привітатись не хотів.

– Не бійся, синку! Це дядя, рідненький дядя, – запевняли його всіма аргументами, однак він не хотів виявити до мене ні найменшого родинного почуття.

Не легко було представлятися свойому синові як дядя, хоч би й рідний, та інакше бути не могло: коли б він з дитячою отвертістю сусідам похвалився, що був татко, моментально дійшло б до вух ГПУ, і родичів потягнули б.

У хаті не знали, як гостя приймати, що раніш – чи готувати їжу, чи розпитувати, чи вживати засобів застороги. Не доведи, Господи, доброму чоловікові в таких умовах гостювати! Плакали й тішились, жахалися, зітханнями-сльозами теплили мою розповідь та раділи, що живий вирвався з пекла.

Оповідав до ранку. Щоб не попастися в лабети Чрезвичайки в рідній хаті, з-перед очей родини, я перейшов на поле. Серед високих соняшників зіп’яли мені курінь, і я, нехай би не востаннє, смачно-здорово заснув серед вільної природи, на власнім полі, на рідній землі…

Прокинувся опівдні. Коло мене сидів тесть.

– Що ж на селі нового, доброго, розказуйте,

– Нема тепер добра на радянськім світі. Скрізь біда нескінченна. Душать соціялізмами. Ще не скінчився землеустрій, почалась контрактація; нею завели справжню панщину: ніде нічого ні купити, ні продати – все держава по твердій ціні за безцін загарбує і спекулює гірше, як найбільший колись Мошко-жмикрут: восени збіжжя забирала по 65 коп. – 1 карб., а весною пуд житнього борошна продавала по 4 – 5 карб.; годує господар свинку чи теличку, то вже не вільно йому зарізати та скористати, а здавай по твердій ціні. На все, що йде від селянина, з села, тверда ціна, а що до села приходить, то луплять сімдесяту шкіру; за зерно платять 50 коп. – 1 карб., пуд найдорожче, а прийде чобітки купити чи щось з одежі, то кооператива 100 – 150 пудів[81] збіжжя за них дере. Млини позачиняли, мелеться лише за картками і більше 20 пудів зерна на рік не змелеш, а пшеничного зерна от вже більше півроку, як заборонили на камінь пускати. Податки подвоїли; ось учора принесли податковий лист на 78 карб.

– Так скоро? Ще врожай на пні, а рахунок підносять?! Як вони вгадують, де скільки вродить?!

– О, вони всевидющі й всезнающі. Сидять у Москі, а бачать, що в мене на сіножаті посіяне, і скільки пудів десятина видасть. Я ще в травні читав брошурку, у якій сказано, що в нашому районі десятина жита цього року дасть 75 пудів урожаю. За цим московським Соломоном і розкладку зробили. У податковому листі стоять нові об’єкти оподаткування: маєш пару вуликів – оплати додатковий прибуток; повіз два рази фіру – сплати побічний заробіток; розплодив новий десяток курей – плати додатки за інтензивне господарство; на коні, корови, вівці/свині податок збільшили до того, що не один господар мусить шкапину продати, щоб лише податок за неї заплатити. Словом, дубасять-обкладають, що тільки в очі кинеться.

– Так-так, уходять в курс сільського господарства. А щось жнива затягнулися цього року.

– Народ не квапиться.

– Та ж зерно сиплеться.

– Хай сиплеться – не шкода. Селянина це мало проймає, у вуха води набрав. Більше з поля збере – більше з нього здеруть. А робити на когось годі. Колись село жило землею, за аренду на ножі стинались, десятинка ставала за трагедію в родині, а тепер?.. Оце прийдеш до сільради й чуєш: «Здаю дві десятині, не хочу обробляти, хай комісарі хазяйнують». Селянин добровільно здає землю, свою дідівщину, здає частину самого себе, бо земля-праця, замість радости й достатку, руйнацію, могилу, Соловки йому торує. Не той став селянин. От жнива в розпалі,