Пекло на землі - Віталій Юрченко

державних обов’язків і передав справу до ГПУ. Через кілька днів забрали Долинського, а добро реквірували до цурочки. Долинського на Соловки, а жінку з чотирьома дрібними дітьми за межі села серед зими голу й босу. Тепер тиняється як безпритульна. Та хіба вона одна? Тепер таких на Україні тисячі ходить.

Рівнялися з місцем пожежі. Картина була вражаюча. Яких 20 десятин збіжжя охоплено заревом диму й полум’я. Навколо нього півсела – з відрами, лопатами. Біганина, шамотня, крик. Лунало десятки команд, одна одну перебиваючи, а толку ніякого. Вогонь, байдужий до крику, до наглих команд, до порскань старої кишки та десятків відер, ношених з далекої сільської криниці, переможно посувався, висушуючи змочену стерню, перескакуючи рівчаки, пролазячи гадюкою серед купи землі та інші загороди. Він, певне, мав незломний намір у згарище перетворити тих 200 десятин озимини, бажаючи ще раз ствердити прастару поговірку «як не посіяв, то й не пожнеш».

– Плугів, плугів! До села за плугами, – подав хтось з вогню розпачливу команду.

– Жінок, дітей вигоньте з відрами, лопатами!

Кілька душ пустилось до села. Але більшість гурту була пасивними глядачами, не рухаючися з дороги. Очі їхні заспокоювались, бачучи що по один бік колективського лану ще зелена ярина – соняшники, картопля, а по другий бік чорна рілля-толока. Хіба вогонь просмикне через дорогу? Його тут не пропустить людська лава. І вони безтурботно дивились, як ряди полукіпків у мент зникали, перетворюючись у плями попелу, як шкварчало зерно, а вогонь, як вуж, мотався по срібній стерні, огортаючи заревом все нові й нові ряди.

– Так вам і треба, – підкидали фразами з дороги.

– Дурниця боком вилазить.

– Не діждуть колективщики з чужої пшениці їсти паляниці.

– Якийсь доброго півня підкупив!

– Чи не хазяїн?

– Самі сучі сини загризлися. Я знаю…

– Мовчки, а то щоб не той…

Ми звернули вбік і проїхали. Ще довго зарево освічувало нам дорогу. Тесть довіз мене до Хащевої й розпрощались. Сльози старенького тестя-батька мене розчулили. Ледве стримуючи приступи щемлячого жалю, я потішав безпомічного, що скоро вернусь, підпоможу їхню старість-безталання…

Пізнього вечора я доходив до родинного села. Обережно, поза городи, садками, вступив у подвір’я й стукав у вікно:

– Свій, відчиняйте!

Брат ахнув, братова руками сплеснула. Радість і плач.

– Якою силою, яким вітром? Випустили, чи своїм правом?

– Зачиняй віконниці, приготуй найлекший схов та й послухаєш.

Прийшов братанець з дружиною, позатуляли вікна і з затаєним зітханням вислухували мою коротку на перший раз розповідь.

– Слухати ще буде час, раніш треба про їжу подумати, – спохватився брат, звертаючись до братанця. – Петре! Гайда в один бік села, а я в другий. Може, хоч шматину сала чи м’яса, або оселедця роздобудем. У кого тут на нашому кутку була свиня?..

Брати пригадали, хто з господарів за останній рік годував свиню й побігли шукати для незвичайного гостя почастування, а я жінкам оповідав. Переповів найтрудніші моменти втечі, перебіг найвразливіші картини усевлонського життя, вже разів з чотири приступами плакали братові, а брат з провізією не вертаються. Вже покликали Саву-приятеля, студента. Вже й йому я висвітлив у найяскравіших фарбах царство Усевлону, вже й язик заболів, а брати не приходили.

Аж по добрих двох годинах вернувся з порожніми руками і з прокльонами брат, а ще через півгодини братанець з грудочкою масла – ледве випросив у старої Левчихи.

– Нічого не вдієш. Лізь, жінко, на подра та души квочку. А вдень щось подумаємо.

– Знаєш, що, Марку? – радить братанець. – Заколімо моє порося.

– Та ж воно в тебе законтрактоване! Біду напитаєш.

– Біс його бери. Під могоричем Лабуса напише акт, що здохло. Зате хоч гостя відживимо з тиждень-другий.

– Шкода поросяті вік збавляти. Довго їсти його не зможу: десь завтра-післязавтра я з вами попрощаюсь.

– Так скоро? Куди ж?..

– І сам не знаю. В світи, за кордон.

Усі посмутніли.

– То, може, й бачитись ніколи вже не доведеться?

– Бог його зна. Надію маю, що скоро вернусь. За той час вас комуна наперчить, може, поможете.

– А, Боже мій! Коли б лиш та війна! В запіллі народ вчинив би таку різанину, що світ затьмарився б, залився б в помсті-крові. Віриш, село реве, скрегоче, волосся рве з безсилля-люті, благає війни, зруху. І що та буржуазія робить? Чому не починає? Тепер би їх найлегше накрити.

– Петре, ще буде час, – перервала чоловіка братова. – Як думаєте порося різати, то не гайте часу, бо скоро день; якийсь гаспид побачить, сільраді донесе.

– А справді, спішім.

Брати вигострили об камінь сокиру й пішли, а за хвилин 15 принесли порося з одрубаною головою; колоти боялися, щоб криком сусідів не побудити. Марко вбамбурив обухом по лобі так, що воно й не здригнулось, а тоді вже відтяли голову.

Вогонь розвели в сінях під каглою. Двох шмалить, а Сава вартує на вулиці. Цікава була сценка. Я сміявся й подивляв. Колись наші батьки сотнями чужих свиней скуповували й різали, нікого не боячись, ніхто не забороняв, а тепер своє, виплекане власною кривавицею, доводиться шмалити по-злодійськи.

– Таке то в нас настало, – примовляв Марко, пришмалюючи віхтем боки тварині. – Зі своїм добром ховатись мусимо. Теля ще маму ссе, порося ще молоком годується, а держава на нього вже лапку накладає, мовляв, зась тобі до сала, м’яса, віддай комісарам.

– Контрактація… – зітхає Петро. – Трахнули дядька так, що до пам’яти ледве чи й дійде. Ось старий Омелько повірив агентам, надіявся з контрактації забагатіти та й до Допру попав, позбувшись движимости й недвижимости. Законтрактував дядько 1 ½ десятин пшениці, 2 десятини ячменю; скортіла біда змолоти та покуштувати біленького хліба – не посіяв усього насіння, частину пшениці змолов і з’їв; узяв 25 карбованців на купівлю телички; законтрактував десятину буряка, діставши 40 карб. авансу. Почав чоловік весну в солодкій надії, та скоро обірвалось. Не було чим годувати телиці, змолов частину ячменю на грис, на оранку й сівбу витратив аванс, – не вистарчило хліба, а позичити ніде; мусів теличку за налигача та на базар. Чекав осени – врожаю й прибутку. Та ошукався гірко. Прийшов час розрахунку: одного дня дістав з кооперативи припис – здати 69 пудів пшениці, другого дня загадали привести на оглядини телицю, ще за кілька днів здати 80 пудів ячменю. Підрахував дядько Омелько свій урожай та й зажурився: не вистарчить, щоб розплатитись, а чим же сім’ю цілий рік прохарчувати? Навіяв 30 пудів ячменю, здав усю до зерна пшеницю – 42 пуди, купив у Загороднюка теля, так-сяк вимолив у сільській комісії, щоб не збойкотували, на здачу хліба випросив проволоки і всю надію поклав на буряк. Гадав чоловік, що десятина буряка, коло якої все літо з сім’єю промучився, вирятує: буде йому, буде й їм. Аж і тут підрізався: за копку доплатив, бо не всі діти копали – холод, а взутися ні в що; за звізку заплатив (своєї скотини не