Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Їжте, не стримуйтесь. Хоч у нас їжа тепер на пайки, але, на ваше щастя, Славко сьогодні не був на обіді, і залишилась одна порція, – припрошувала Надія Григорівна.
– Не просіть. Коли б Славкова порція й весь тиждень зберігалась, то я їй дав би раду.
Їв з вовчим апетитом, уплівши весь обід, усе, що збереглось у них на чорний день від обмеженого пайка. Знайомі перепрошували й турбувались, щоб не було мені від того зле. Я й сам боявся, що багато їм, проте голоду не заспокоїв, а навпаки, жадоба їсти почувалась ще гостріше. Подавши п’яту з черги миску, повну купленої на завтра до борщу капусти, й завтрашній хліб, Надія Григорівна сказала:
– Оце з’їжте й годі. Хоч би й було щось, то не дала б, бо вам може пошкодити. Стримайте апетит на завтра. Зварю потрійну порцію.
– А чи не забракне?
У шумі хмелю після двох чарок риківки[77], в людськім оточенні опам’ятався, що я людина, що я віджив людським життям, вернувся до життя. І споглядаючи милі, співчутливі обличчя знайомих, спокійну людську обстановку, дух тихого, щасливого сімейного життя, я присипляв, заморював у своїй крові дрожі й щеміння пережитих страхіть, я раз по раз відсапував, виганяючи з мого єства двомісячний переляк. Хвилинами не вірив, де перебуваю. Ласкаво-співчутливий погляд доброї Надії Григорівни переконував, що я в своїх людей, на рідній землі, де зберегти себе вже надто легше. Розчулений став, малювати фільми епопеї 10-місячних страждань та мученицької втечі. Чарка горілки надавала сентиментів і забарвлювала оповідання. Воно рясне, жахливе, орошене сльозами Надії Григорівни, тяглося до світанку.
А другого дня лагідно поголився, вимив кількаденний дорожній пил і бруд, П. М. виклав півсотні, і ми з Надією Григорівною пішли на євбаз[78].
Не той став і євбаз. Ні склепика, ні рундучка. Весь товар на плечах, на руках, за пазухою, під полою, чи в кишені. Ходить гуртами тьма народу, а торгу ніякого не видно. Найбільший попит за хлібом.
Три рази обійшли ми базар і нічого з одягу не бачили, бодай поношеного. Зупинились на шкарпетках. Виторгували пару за три карбованці та взяти не могли: жид решти не має. З півгодини чекали, поки він розміняв п’ятку (у той час дрібних грошей в обігу зовсім не було – люди поховали все срібло).
Я звернув увагу на робітника. Він проходив майданом і викрикував:
– Хліба, хліба продайте!
Обійшовши базар кілька раз і, мабуть, зневірившися в купівлі, він став і скрикнув::
– Товариші, продайте фунт хліба!
Ніхто не обізвався.
– За фунт хліба карбованця дам!
Але й на такі гроші ніхто не зголошувався.
– Товариші! Змилосердіться. Двоє дітей вдома доздихує, другий день скніють не ївши, – викрикнув він нужденно.
Дехто обізвався на його повний болю викрик:
– Продав би, чоловіче, навіть так дав би, та, бачиш, сам шукаю. П’ятилітка. Питай у неї…
– Ох п’ятирічка, лиха сучка!
– Як не було п’ятилетки, їли хліб ми і котлетки, як настала ж п’ятилетка – нема штанів, лиш жилетка[79], – хтось підкинув до гумору.
– Ех, соціялістичне будівництво, бодай би воно прахом провалилось, – вилаявся робітник і сів серед майдану. – П’ятилітка, власть робочих, Україна, – почав він речитативом, а далі заспівав:
Україна хлібородная,Німцям хліб віддала,Сама голодная…– Тоді, казали, німці хліб забрали, вивезли, а де ж тепер хліб дівся?.. Де хліб український дівся?! – зірвався робітник на ноги й закричав у розпачі, розпанахавши на собі сорочку. – Я їсти хочу, діти помирають! Де хліб дівся, грабіжники червоні, злодії?! – грізно кричав робітник, розлютившись, божеволівши.
– Дарогу дать. Что здєсь за хуліганство? – продирався до оточеного товпою робітника міліціонер.
– Хліба, хліба хочу! – верещав несамовито робітник, аж поки міліціонер не смикнув його за рукав і кивнув головою.
– Чого? Куди? – стримано й болісно глянув на нього робітник.
– У міліцію. Там єсть давольна кармьожкі для такой брашкі.
– Не тягни, будь людиною. Продай фунт хліба, і я піду додому.
– Ідьом без разгаворов. Там палучіш двайной пайок, здєсь неудобна.
– Не піду, відійди! – категорично заперечив робітник і сів.
Міліціонер вхопив його за плечі й потягнув.
Той рвучко схопився й ляпнув міліціонера в вухо. Міліціонер поточився, обтер лице і нагло засвистав.
Збіглась ціла зграя міліціонерів і двох повели скрученого поясом робітника, а останні стали оголеними шаблями розганяти базар.
Вернулися ми з євбазу з одними шкарпетками. Одягнув мене П. М. в своє убрання і випровадили в добру путь.
Пішов я до сивоусого дідуся Дніпра, викупався – дай Боже, щоб не востаннє – й рушив на станцію. По дорозі купив шклянку городньої махорки – навіть цього добра рідко можна захопити – і попрямував за станцію. В Київі не сідав: перший-ліпший мій знайомий міг зі співчуття й жаху на мій вид мене видати. Рішив одійти кілька станцій.
Вийшов за Київ, зійшов на вали Посту-Волинського, оглянувся й жалісно зітхнув.
Прощай, золотоверха столице! Чи приймеш ти назад в свої обійми сьогоднішнього вигнанця? Чи діжду я побачити тебе в сонці золотої волі? Коли ж нарешті збереш ти під історичний прапор вистражданий нарід свій? Чи скоро вже примовклі дзвони, свідки сивої й недавньої твоєї слави, загудуть спрагненним благовістим: «Воскресла Україна, зацвіла!..»
Ввечері на станції Боярка сів на казятинський поїзд. Довго роздумував – куди напрям узяти: на Бірзуду чи на Знаменку? Зупинився на останній – там менше знайомих може трапитись. У Фастові пересів на ростовський поїзд і ранком був у Знаменці. Поснідав на базарі і пішов по шпалах у надії причепитися на товаровий поїзд.
Одягнений чисто, по-інтелігентному, я не викликав майже ніякого підозріння і йшов цілком спокійно. Пройшов до станції Хирівки, втомився. З заздрістю провожав одеський поїзд. Сяду – рішив – сьогодні в ночі буду вдома. Але поява на станції чекістів збила мою рішучість, і я, минувши станцію, селами пішов на Єлисаветград (тепер Зінов’ївське).
Дорогою нагнав мене погонич з Зінов’ївського окртраноту[80]. Я саме закурював.
– Товаришу! Чи не угостили б куревом? Підвезу.
– А чому ж би й ні? – радо відповідаю.
– От, спасибі. Третій тиждень у кооперативі й на зуб нема. Сідайте, будете скоріше вдома. А хто ж ви і звідкіль?..
– Учитель, відстав від поїзду.
– Ага, значить свій!..
Коні несли по-комісарськи.
– Довго вони можуть так бігати? – питаю.
– Два-три місяці. Другий рік працюю у траноті, і що-дватри місяці міняєм коні. Мій завідувач як їде, то держись! Кожної далекої поїздки як не підпалиться чи скалічіє, то зовсім лопне кінь. Хіба йому шкода? Совєт гроші дає, а зав на цьому заробляє. Акта складе, що кінь здох, а продає за півсотні. Я теж п’ятьорку маю, бо підписую акта, що дійсно здох.
– То ви несовісно поступаєте проти влади?
– А мені що? Хай командують, побачимо, до чого докомандуються пролетарії, – вицьохкував байдужо погонич, жадібно поглядаючи, чи ще велика залишається цигарка.
– Ви ж теж, здається, пролетар. Хіба нема у вас щирого почуття до