Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Коли правду казати, то плювать мені на таку владу з високого дерева. Не до душі вона мені тепер. По-дурному поступають, а ще дурніше господарюють. Скажіть, чого їм до церкви лізти, нащо цькувати дядьків та обдирати, з хат виганяти? Я б так не поступав. Я так міркую: хочеш комуни – іди, а інших не приневолюй; не хочеш церкви – ніхто тебе до неї не силує, не примушуй же й інших.
– Чекайте, друже, більшовики ж не відганяють від церкви, а закривають церкви та здіймають дзвони за згодою парохіян, значить добровільно…
– Добровільно? За згодою? – і фірман обернувся до мене, підвищивши тон. – Це, на вашу думку, добровільно. А хай би… Надивився я на таку добровольність, як їздив зі своїм завом по селах на протирелігійну кампанію. В Іванівку, ту, що за Єлисаветом зараз, три рази їздили, поки церкву ліквідували. Я розкусив добре їхні добровільні фокуси. Тепер мені все ясно, як на долоні.
Ми закрутили по другій цигарці, а заохочений погонич став розповідати про антирелігійну кампанію в Іванівці.
Приїхали раз, скликали сход. Село, почувши, що про церкву буде мова, усе прийшло на сход. «Не дамо, голову розторощим тому, хто поважиться до церкви лізти», – гула громада.
– Біда буде. Може б сьогодня про церкву не починати, – з пострахом попереджали Абрамовича місцеві комунарі.
– Нє безпакойтєсь, таварищі. Я убєдіть сумею. Харашо, что бальшой сход. Відно, село актівноє, – заспокоював самовпевнений хвалько Абрамович.
– Ой не радує мене ця активність, – констатував голова сільради.
Сільські комуністи не помилялись. Щойно Абрамович виліз на стіл і заговорив перед сходом про церкву (а він жид, та ще й харкатий), його покрили окриками «Не треба, геть, не хочем слухати!» Один дядько присунувся до столу й смикнув Абрамовича за кожанку:
– Ей, ти, Хаїме, чи як тебе?! Чого ти до нас притаскався? Хочеш нам свою віру накидати? А синагогу вже закрив? Люди добрі, христіяни! Що воно робиться? З коморів добро повимітали а тепер до церкви беруться?! Доки ж терпіти?!
– Не стерпимо! Не віддамо невірам церкви! – загудів хором сход.
І в п’ять хвилин всі опинились коло церкви, готові власними грудьми захищати свою святиню.
– Ну, от бачите. Не хотіло село й не дало церкву закрити, – пробував я захитати погоничеве переконання.
– Не дали?! Якраз! – сплюнув він набік і довго кивав головою. – В тому то й суть, що через тиждень з церкви комору зробили.
– Як же ж це так? – щиро зацікавився я так швидкою зміною. – Видно, переконали селян, що церква справді непотрібна?..
– Ой, дорого коштує їх те переконання, багато сліз за нього пролито та ще й сьогодні ллється, – сумно констатував фірман і продовжував розповідь:
Коли Абрамович вернувся до Єлисавету і показав у комячейці протокол про підрив сходу, його освистали докором, глузуваннями:
– Абрамович баба! Комсомольці виконали завдання – позакривали церкви, а він старий партієць не зумів «абдєлать»…
А секретар ком’ячейки викликав Абрамовича на конспіративну розмову:
– Абрамович! Ти шляпа. Не сумел акалпачіть кулачья?! Счітал тєбя найболєє ідейним партєйцем, і вдруг… Стидно…
Абрамович загорівся соромом та образою:
– Неделю сроку дай. Я ліквідірую ашібку.
– Харашо, падаждьом. Но сматрі, еслі аскандалішся апять – білет партєйний утеряєш…
І ранком фірман знов таскав Абрамовича в Іванівку, та не самого, а з агентом ГПУ. Пішла робота в дві руці. Абрамович обробляє сільраду, комсомол, а агент ГПУ працює з сексотами. Ці супчики знають добре, хто хоче церкви та хто найшкідливіший для комуни. Взяли на список 40 чоловік.
Абрамович скликав збори комнезаму, комсомолу й накручує проти церкви, а агент ГПУ ярих церковників ліквідує, провадячи суд-розправу на місці. Постягали тих 40 чоловік до сільради, зачинили в холодну, а грізний агент, озброївшися атрибутами чекістського впливу, викликав по одному «контрреволюціонерів»:
– Кулак, бєдняк, середняк? – пристукував револьвером.
– Бідняк, – з перестраху ледве вимовляє свіжоіменований «контрреволюціонер».
– Церкві хочеш? – насідає ще грізніше.
– Хочу!
– Дурак! Согнійош в Допрє! Аткажісь от церкві і атпущу сейчас дамой.
Бідняк вагається у муках: і Бога боїться, і з сім’єю тяжко розлучатись.
– Відмовляюся… – проказує покаянник.
– Вот і атлічно! Свабодєн! Слєдующій! Сколько десятін імєєш?
– Та ніби п’ять і вісімдесять сотих на чотири їдоки, – теж тремтить «слєдующій».
– А, кулак?! Протів власті ідьош, народ бунтуєш?! Церкві хочеш, сходи сриваєш?!
– Та де?.. Та я ніде…
– Малчать, бандіт куркульсскій! Узять єво. Слєдующій! – Того беруть назад у казню, а «слєдующій» стає перед чекістом. – Каково соціяльноє положеніє?
– Тобто як? – не розуміє спантеличений церковник.
– Сколько землі імєєш, жлоб? Церков паддєржіваєш? Попу калачі носіш?
– Та де? Я й сам забув, коли той калач бачив. Самі ж знаєте, що ні змолоти, ні…
– Не разсуждать, жлоб, а слушай і сматрі сюда. Церкві хочеш? – завертів чекіст револьвером.
– Хочу, бо я християнин з діда-прадіда.
– Отрекісь, жлоб, падпіші атказ, запішісь у союз «безбожніков» вот здєсь і на сходе галасуй протів, пайдьош дамой…
– Що ви? На гріх заводите? Убийте на місці, а проти Христа не піду.
– Ідіот! Нє пайдьош, жлоб, протів Хріста, так падьойш на Салавкі, – лютує агент.
– На які завгодно муки, а від Христа не відступлю. Не маєте права так поступати. Віра в державі дозвол…
– Что? Взять єтаво куркульськаво зубра!..
Так за ніч агент розбив весь церковний актив, а 14 чоловік приготовили до Допру. За той час Абрамович прекрасно вимуштрував сільраду, комсомол та комнезам геть до дріб’язків: що кому на сході говорити, де стояти, як голоси числити, кого на сход покликати, як на куркулів впливати і т. д.; незаможники повинні підмовити й привести всіх членів своїх родин та сусідів; хто б з незаможників чи комсомольців, або їх родичів, голосував за церкву – ці літають з організації.
Аж удосвіта виїжджали «працівники» з Іванівки, а слідом за ними прибули з району міліціонери й повели до Допру чотирнадцять «контрреволюціонерів».
Абрамович писав секретареві комячейки рапорт: у селі зроблено перелом, село усвідомило шкідливість церкви і вимагає її закриття.
Через три дні Абрамович знов у Іванівці. Зібрав у клюбі «Металіст» два десятки агітаційних брошурок і передав Іванівському сельбудинкові, як подарунок за активну роботу, розмалював в округовій газеті Іванівку, як червоне село.
Бадьоро почував себе Абрамович, а з ним і заохочені іванівські активісти. Певні були в успіхові сходу, навіть протокол про одноголосне закриття церкви завчасно склали.
Та знов не повезло. Хоч виконавці загадували на сход лиш через третю хату, тільки «своїм», хоч був робочий день – зійшлись усі, а головно, жінки. Ще й сходу не відкрили, як баби почали:
– Де він, той анцихрист, що хоче церкву зачиняти?
– Людей, сучий син, поарештував і хоче цим застрашити?!
– Де він? Хай покажеться!..
Настрій на сході створювався явно небезпечний. Активісти радили сход не починати. Але Абрамович напомігся з «бабйом разделаться в адін прійом». Одначе, трохи помилився. Голова сільради відкриває сход, а баби гудуть джмелями, руками вимахують. Голова сільради силиться перекричати, а баби ще дужче розходяться. Вилізла на стіл місцева жен-делєгатка, жінки її зі столу струтили:
– Геть, помийнице