Після кави - Абдул Рашид Махмуді

Салама не відповів, тож жінці довелося повторити запитання.

— Кого ти кохаєш, мій милий? Скажи мені, і ми поєднаємо вас.

Коли він підняв цю тему зі своєю матір’ю, вона почала кричати на нього.

— Боже мій! Боронь Боже! Вийти заміж за жительку з Бахраві[14] з Нижнього Єгипту? Вона тобі не пара.

— Яке значення має те, що вона звідтіля? Хіба вони всі не люди?

— Люди чи порода диявола! Ти не можеш одружитися із Закією. Ти зрозумів мої слова?

Далі почалося пекло. Його мати пішла до матері дівчинки й засипала її низкою образ, кожна з яких була вульгарнішою за попередню, а потім наказала їй «стримувати свою розпущену дочку».

І Закія зовсім зникла, він більше не бачив її, навіть з подругами, коли вони наповнювали свої горщики. Так проходили місяці, а терпіння в нього закінчувалося. Люди не могли зрозуміти, що його турбує, коли він ішов у напрямку будинків жителів Бахраві, а потім зупинявся посеред дороги, перш ніж досягти своєї мети. Так було до тих пір, поки одного разу, він пішов до колодязя біля водяного колеса, щоб зловити сома, і побачив, що той звивався у воді. Cом з довгими вусами був чималим і невловним. Щоразу, коли він збирався підсікти рибину, та впивалася в руку юнака, і кров сочилася у воду. І так тричі, перш ніж він спромігся здобути бажану здобич. Коли юнак намагався піднятися нагору, до денного світла, він побачив два широко розплющених ока, що дивилися на нього. Це була Закія! І вона шепотіла: «Салама». Чи був у світі звук чистіший за цей голос, що шепотів його ім’я? Вийшовши на поверхню, він відкинув сома вбік і не промовив жодного слова. Він узяв дівчину за руку, притягнув її до своїх грудей, а вона прихилилася до нього. Потім він узяв її на руки й поніс, уже не усвідомлюючи, що відбувається, ніби в запамороці, ніби якась сила охопила його й підштовхнула нести дівчину й зникнути з нею між високої кукурудзи. Він повинен оволодіти нею...

— Диявол сплутав, дядьку, — нарешті сказав він зі сльозами в очах.

— Який диявол, сучий сину? — відповів Закі і його очі спалахнули люттю.

Це була правда. Який стосунок ми маємо до диявола? «Я помирав від жаги», — хотів він сказати дядькові. «Коли дівчина подивилася на мене цими очима, я втратив розум. Я не знав, що це може відбуватися зі мною. Я збожеволів. Я підхопив дівчину на руки. Але куди йти з нею, коли нас усі могли побачити? Я не міг знайти нічого, крім кукурудзяного поля, щоб прихистити нас. Дядьку, хіба я не людина, зроблена з плоті і крові? Я бачив, як вона дорослішає й розуміє взаємність нашого почуття. З того дня, коли вона сказала: “Удар мене, Саламо”».

Тільки Аллаху відомо, що це було кохання без слів, кохання здалеку. «Закіє, я кохаю тебе, я хотів їй сказати, я хочу одружитися з тобою. Який стосунок ми маємо до Кассимів і жителів Бахраві? Між нашим і вашим будинком кілька кроків. Усі однакові. Вони звинувачують мене в скоєному, але вони помиляються. Вони не знають, що ти дорожча мені за мої... очі, і що я ніколи не зможу завдати тобі шкоди чи дозволити людям глумитися з тебе. Добре, припустімо, я зробив помилку. Я зробив помилку, пробач мені. Мене роками пекло кохання до неї. Я танув від одного погляду її очей. Я не міг витримати, коли не бачив її місяцями. Хіба заборонено дивитися, хіба не можна вітатися? Це все, що я хотів. Хіба я не людина?» Цього дядько ніколи не зможе зрозуміти. Яке кохання і яка нісенітниця?

Він проклинав свою жалюгідну долю, коли ніс дівчину й зникав з нею між кукурудзяними стеблами, він намагався сховатися від людських очей, озираючись довкола. Хто встиг їх побачити, якщо все сталося блискавично? Хто їх викрив? І як ця новина рознеслася по селу до світанку?

Він не розумів, що дядько не знає, чим йому допомогти, що турботи навалилися на нього, і поки він не знайшов виходу. Але те, що Закі знав, особливо коли до нього повернувся глузд, це те, що якщо він хоче вижити, йому доведеться знайти рішення цих проблем і вирішувати їх поступово. Він хотів розвести ці проблеми обома руками й у цей момент стискав свою долоню — це був єдиний спосіб позбутися того, що відбувалося всередині нього. А що було в його душі? На душі було неспокійно, відчувалося, що наближається небезпека й тільки Аллах своєю милістю зможе його врятувати.

Здавалося, ніби земля розколюється навпіл над бездонною порожнечею. І який вибір зробити? Питань було безліч. Але першим, що спало на думку, була мечеть, яка руйнувалася, сумна ситуація в шейха Хамеда та погіршення стану сіри. Потім був його небіж, що зганьбив усю родину. Усі ці проблеми здавалися важкими, деякі потребували значних фінансових вкладень. А коштів забракло. Але найбільшою катастрофою стало посягання Салами на дівчину з Нижнього Єгипту. Що він міг удіяти? Земля пішла обертом, і світ потемнів в його очах. Якби тільки Зайнаб була ще жива! Вона б сказала йому — як завжди казала: «Не впадай у відчай, Закі», і він би піднявся. Вона мала силу рівну силі десяти чоловіків. Вона доглядала за мечеттю, сірою та школою Корану. Вона доглядала за Хамедом і його синами, найняла кількох із них, аби ті працювали на неї, а вона допомагала своєму батькові. І вона стверджувала, що виконувала лише частину того, що робив її чоловік Мансур. Вона казала, що він завжди цитував священні аяти: «Чи не знайшов Він тебе сиротою і не дав тобі прихисток?» Він розумів те, що іншим було не під силу й керував вами? І він знайшов вас бідним і зробив вас багатим? І в його свідомості ця ідея промайнула, як блискавка, а за нею грім, — ідея про те, що старший піклується про слабких і нужденних, — і сльози текли з його очей. Салама підвівся, коли почув, як його дядько декламував з коранічної сури ад-Духа: «До полудня, і до ночі, коли вона спокійна, Всевишній не полишив тебе і не зненавидів». Він смиренно декламував аяти. Тоді з живота чоловіка вирвався плач, що означало страх і тяжку втрату: «Не залишай мене одного, не кидай мене».

Салама обернувся. У сірі нікого не було, крім них. До кого