Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Щойно Закі підвів голову, Салама кинувся й упав до ніг свого дядька:
— Я шукаю твого захисту, дядечку. Я цілую твої ноги, прошу в тебе вибачення.
Для Салами це був непоганий початок. Він вирішив більше не говорити жодного слова й дав дядькові право вирішувати. Потім він раптом підвівся, ніби щось пригадав, і почав готувати чай у звичній, прискіпливій манері, ніби нічого й не було. Юнак поставив висушені качани на піч, розпалив вогонь, дмухнув у нього, поки дим не розвіявся, а полум’я прогоріло й стало прозорим. Як тільки все влаштувалося, можна було поставити чайник на вогонь. Салама був майстром у приготуванні чаю. Він варив його, поки той не став чорним, як чорнило, додавав багато цукру, щоб чай зробився сироподібним і смачним, як мед. А коли наливав у чашки, то підіймав чайник високо вгору, щоб на поверхні чаю утворювалися бульбашки. Це був правильний метод. Закі не було що сказати. Не раз він намагався заговорити. — «Що відбувається, Саламо?» — Він відкрив рота запитати, але не зміг, бо вже знав ту ганебну історію й не хотів її знову слухати. Замість того, щоб почути переказ, було важливіше спробувати погасити полум’я люті, що палало в його грудях, і знайти відповідне покарання для «сучого сина», який осоромив його та решту Кассимів. Салама хотів, щоб дядько почав розмовляти й допитувати його, якщо він захоче, щоб можна було попросити обрати йому покарання, яке зрештою призведе до прощення. Він хотів плакати, утираючи сльози руками, звертатися до дядькової доброти й скаржитися йому на диявола. «Диявол хитрий, дядьку», — хотів сказати юнак, але страшне мовчання дядька ставало все небезпечнішим. Як він міг пояснити цю історію своєму дядькові? Він не наважувався, а благочестивий праведник, ні за яких обставин, не зміг би зрозуміти божевілля кохання. Та й дядько не дозволив би йому вести такі ганебні розмови.
Коли він закохався в Закію? Аллах знає, що він не винен у тому, що сталося. Дівчинка була ще дитиною, вона не подорослішала. Вона збирала бавовну разом з іншими робітниками за п’ять піастрів на день. Закія була такою, як і всі, приходила й ішла на бавовняне поле, не привертаючи ніякої уваги до себе. Як і інші робітниці, вона використовувала мотузку як пояс і піднімала верх сукні, щоб створити імпровізовану кишеню для зібраної бавовни. Щоразу, коли ця кишеня була повна, вона підходила до мішка на кінці поля, щоб її спорожнити. Після цього йшла й знову розпочинала збирання та наповнення кишені. Робітники сумлінно працювали, особливо коли дівчата співали, щоб додати їм енергії. Але згодом вони починали розслаблятися і йому, як бригадиру, доводилось погрожувати палицею, щоб підштовхувати до роботи. Одного разу він замахнувся палицею на Закію. Але Аллах знає, що його наміри були чисті, і він не мав на меті нічого поганого. Тож вона повернулася до нього:
— Удар мене, Саламо, — сказала вона. —Удар мене, Саламо.
Чому дівчина сказала це, якщо він ніколи нікого не бив палицею? Її друг Сувад хитро засміявся:
— Удар її, Саламо, присмак коханої солодкий, як у султана.
Чи розквітло кохання того дня? Дівчина була ще дитиною, але коли вона говорила, юнак побачив дивовижний погляд її розплющених очей. Вона висміювала його й дала йому це зрозуміти. А що це було як не присмак кохання? Потім він забув про все. «Дитина грається», — сказав він собі. Але тією дитиною, чиї груди просвічувались через горловину сукні, була та сама дівчина, яка через роки розпалила його, коли він побачив її за пранням у будинку своєї няні Нафіси. Її тіло сформувалося з дитячого в жіноче. Він побачив, як її ноги лежали на тертці, і помітив, як її помаранчеві штанці піднялися з одного боку, виявляючи затінене місце, за яке так палко чіплявся його чоловічий погляд... Не лише очі, але й душа його. Щойно Закія побачила, куди був спрямований його погляд, вона швидко відтягнула край свого одягу, щоб прикрити те, що було на видноті. Салама вловив ледь помітну усмішку, яка швидко пройшла по її обличчю. Після цього він уже не міг спати спокійно. Образ забороненого не полишав його, ні коли він копав, ні коли сіяв або поганяв батогом буйвола навколо водяного колеса. А дівчина часто приходила до нього уві сні й не полишала, поки не витягувала з ліжка, щоб юнак ішов здійснити омовіння в купальні мечеті. Він постійно відвідував будинок своєї няні Нафіси в надії, що та попросить щось зробити для неї, і це дасть йому можливість зіштовхнутись там із Закією. І врешті, він мріяв про те, що десь побачить дівчину, аби обмінятися з нею привітаннями та поспілкуватися. Поряд із нею йому було спокійно й хотілося якомога надовше продовжити ці моменти. Вона теж мріяла про це, коли йшла в поле, несучи їжу, яку йому посилала няня: двоє коржів і шматок сиру, або двоє коржів і два варені яйця. Закія сиділа й спілкувалася, весь час дивлячись через плече, уникаючи погляду у вічі. Потім вона раптово вставала й починала поправляти свою хустку.
— Бережи себе, Саламо, — казала вона. — Повертаючись, не забудь віднести тацю до хаджі Нафіси, — іноді додавала дівчина.
Почувши, як Закія вимовляє його ім’я, юнак починав хвилюватися. Одного разу він дізнався, що яйця, які вона йому принесла, були не від Нафіси, бо згадав при тій, що останні два яйця були велетенські, як качині. Нафіса ж відповіла, що передавала йому лише двоє коржів, шматочок сиру й цибулю: «Про які яйця ти говориш, синку»? Вона сказала: «Саламо, мій хлопчику, що сталося з твоєю головою?» Йому було приємно це чути, і він усміхнувся. Два яйця, мабуть, були подарунком Закії, яка вкрала їх у матері.
Одного разу Салама відчув, що серце його розривається, коли Нафіса повідомила йому новину: «Закія відмовляється приносити тобі їжу, приходь і забери її сам». Відвідини дівчини повністю припинилися, і він бачив її лише час від часу, коли заставав у Нафісиному будинку, або коли вона була з іншими дівчатами, що йшли до каналу наповнити свої глиняні горщики. Він почувався спустошеним, коли помітив, що вона уникає його чи дивиться в інший бік, хоча її друзі віталися чи розмовляли з ним, коли проходили повз. Чому вона припинила з ним спілкування? Якби він міг побачити її сам, він би зізнався їй у своїх почуттях.
— Кохання заборонене, тітонько? — запитав він Нафісу.
—