Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

усі разом іще сьогодні. Штефан неуважно відповів: «Так, звичайно, несіть ракетки!» — і проігнорував здивовані погляди слуг, котрі не знали, як повестись у такій нестандартній ситуації. Вони лише злісно поглядали на міс Раян, уважаючи її винною в усьому. Перелякана гувернантка побігла до своєї кімнати і ледве встигла знайти в не розпакованих іще валізах одяг для тенісу. Вони зіграли три сети, коли почули, як тричі пробив гонг, повідомляючи про час обіду, а мажордом вийшов на тенісний корт, убраний у ліврею та у білі рукавички. Здивований Штефан перепитав, котра година, а потому лише засміявся і пожартував, що це вродлива англійська міс так закрутила йому голову, що він забув про все, навіть про обід.

Чай із тістечками: 15:30.

Уроки: 15:45.

Вечеря: 19:00. Після вечері діти вишиковувались у довгу чергу й одне за одним підходили до батьків, аби поцілувати їм руки і попрощатися на ніч. Ця виснажлива процедура тривала досить довго, бо слід було ретельно стежити за тим, аби молодші діти вишиковувалися за старшими й оминали одне одного завжди з лівого боку. Якщо Марія-Терезія чи Карл-Штефан запізнювалися до трапези, без них їсти не починали. Іноді чекали по півгодини і довше.

Галина спеціально піде з Олесем до дитячого музею в імператорському замку Шенбрун у Відні, де він зможе побавитись іграшками дітей із цісарської родини, погортати їхні книги та географічні атласи, побачити, як виглядали різні побутові деталі, а також прочитати цей розпорядок дня.

— Добре, що мені не треба вставати о шостій, — підсумував екскурсію Олесь. — Я думав, що моя школа — найгірша у світі, а виявляється, буває ще гірше: коли в тебе всі вчителі вдома і взагалі нема куди від них подітись. І вина я не хотів би пити щодня, та ще й так рано: воно кисле.

Діти Карла-Штефана вчилися, фактично, без канікул. Тільки червень і липень були вільними від усіх занять, окрім іноземних мов, а ще по кілька додаткових вихідних припадало на Різдво та на Великдень. Уже у п’ятирічному віці всі діти вміли читати, писати і розмовляти п’ятьма мовами.

Пішки до гімназії

Ніхто зі Штефанових дітей не знав ані греки, ні латини, бо вони не вчилися за програмою гімназії. Цей факт дуже вразив згодом Вільгельмового денщика — селянського сина Івана, українця. За тодішніми галицькими селянськими стандартами, родина Івана була майже заможною. Батько мав шматок поля, який хотів розділити між двома синами. Іван був старшим, тож мав стати господарем. Як і більшість тодішніх українських селян, батько вважав, що коли його дідо, тато й він сам були хлопами, то і діти повинні працювати на землі. Та Іван затято хотів учитися. Що більше, прагнув після завершення сільської школи продовжити навчання в гімназії. Ще поки син ходив до сільської школи, батько так-сяк терпів, хоча навчання й відривало малого від роботи. Але про гімназію батько і слухати не хотів.

Коли настав час записуватися до гімназії, Іван сам довідався, до якої саме школи йому найліпше йти, як підготуватися до вступу, коли і куди з’явитися, де менше б’ють, де викладають українською, де найкращі вчителі. І придумав детальний план, як переконати батька записати-таки Івана до гімназії. Цей план він довго тримав у таємниці й ціле літо був такий слухняний, що батько вже майже заспокоївся, повіривши: синові минулася дурна ідея з наукою. Того літа Іванові майже щоночі снилося, як він стоїть разом із іншими гімназистами, вбраний у пасовану блюзку з клямкою та з червоним беріжком для ґудзиків, зі широчезними золотими пасками та з вишитою золотом емблемою гімназії на високій чорній шапці з морою. Йому снилося, як удосвіта вони з хлопцями збираються біля ще замкненого гімназійного будинку, біля першого пивничного вікна, постійного місця збору учнів 1-А кляси, яке призначив їм шкільний наглядач — репетент. Біля цього вікна вони оповідають одне одному про свої вакаційні пригоди, аж поки терціян — шкільний сторож — відчинить браму і впустить їх у просторий вестибюль. А там на школярів зусібіч суворо дивляться грецькі боги на високих постаментах, виблискуючи своїми амброзійними кучерями.

Першою проблемою, яку Іванові слід було вирішити, став транспорт. Він якось мусив дістатися до міста в день запису школярів. Це можна було зробити, скориставшись батьковим возом, бо того дня батьки саме збиралися на торг. Іван розумів, що вмовити батька взяти його зі собою буде непросто, але ретельно готувався до поїздки, ні словом не обмовившись про свої плани.

За кілька днів перед тим Іван почав увечері старанно мити ноги, щоби позбутися «ріпиці», бо до того часу ходив тільки босоніж, а власних черевиків і не мав. Коли настав заповітний день, хлопець прокинувся вдосвіта і ще до сніданку погнав корови «на росу», щоби повернутися додому раніше, ніж батьки почнуть збиратися на базар. Далі поснідав, приготував недільний одяг, вимив вуха та шию. І аж тоді заявив батькові, що поїде з ними до міста записатися до школи.

— До якої ще школи? Нащо до школи? Я тобі зараз дам школу! Сиди вдома і не рипайся, — передбачувано відреагував батько.

Та хлопець був готовий до такої відповіді. Він якомога гучніше заголосив і забідкався — так, аби сусіди почули, що в хаті сварка. Батько розлютився, син дістав стусана, полилися сльози, залунали батькові прокльони. Мати мовчала, — можливо, вона потай була б і не проти, якби син вивчився на священика. Побачивши, що матір не підтримує батька, Іван узявся кричати ще голосніше. Сусіди не витримали і збіглися на галас, відтак почали переконувати батька записати малого до гімназії. Та батько не поступався.

Урешті-решт він запряг коней і