Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

комусь, опинитися на дорозі, порушити цю гармонію, яка видавалася йому більш досконалою, ніж механічна злагодженість деталей, що їх він випорпував із іграшок. Він пересилював себе і стримував зойк огиди, коли на відстані витягнутої руки бачив перед собою тарілку з вищиреною свинячою головою чи з неапетитними сирими тельбухами. Так само стримувався і перед спокусою встромити пальця в пінку від варення, до якої легко міг би дотягнутись, а це, як відомо, найсмачніші у світі солодощі, бо життя їхнє коротке, вони висихають і перетворюються на шматки цукру, тоді як варення, з якого їх знімають, і близько не дорівняється до них повітряністю смаку.

У замку була польська няня, котра ставилася до всіх Штефанових дітей, як до своїх власних. Точніше, як могла би ставитися до своїх власних, якби їх мала. Надзвичайно маленька, з дрібними рисами круглого обличчя та з доволі великим горбом, із кирпатим носом і червоними щоками, з гладенько зачесаним назад волоссям, няня мала якусь рідкісну хворобу суглобів, і час від часу їй починали нестерпно боліти спина та ноги, так що не допомагали ніякі ліки. Напади болю бували такі сильні, що няня непритомніла і падала. Саме після одного такого падіння вона сильно травмувала спину, а потому в неї з’явився горб.

Карл-Штефан замовив у якогось віденського ортопеда для няні залізний корсет, який полегшував їй ходіння. Віллі часом допомагав няні зійти сходами, коли напад болю ловив її несподівано. Та вона вперто відмовлялася від пропозицій Карла-Штефана перейти на якусь легшу роботу чи і просто замешкати в селі на невеличку пенсію, яку Габсбурґи були готові їй виплачувати пожиттєво.

Няня дуже любила своїх вихованців. При тому любила всіх однаково — на відміну від матері, котра вирізняла наймолодшого сина, і часом це було так помітно, що інші діти завдавали Вільгельмові дрібних прикрощів. Малий Альбрехт у дитинстві якось підклав Вільгельмові брудну жабу під подушку, а іншим разом — вужа, який потому виявився гадюкою зі засохлою білою плямою на голові, через яку Альбрехт гадав, що підкидає вужа. На щастя, нічого не трапилося, та відтоді Альбрехт завжди почувався перед Вільгельмом якось напівусвідомлено винуватим. Можливо, через це почуття провини він згодом, усупереч батьковій волі, роками виплачуватиме Вільгельмові дивіденди з родинної пивоварні. Няня вважала, що Марія-Терезія геть не розуміється на вихованні дітей і цілковито ігнорувала всі заборони їсти солодощі, пити воду з річки, дружити зі сільськими дітьми, а особливо — вимогу щодня надягати на дітей білі панчішки.

— Бігати в лісі у білих панчішках — це знущання, — бурчала собі під ніс няня. — Не тільки для дітей, а і для праль, — вони теж люди. Хай діти бігають босі, ще находяться у білому.

Щоразу, коли Марія-Терезія помічала, як усі шестеро її дітей, по вуха вимащені болотом, бавляться в якійсь калабані разом зі селянськими дітьми та з дітьми слуг, їй ставало недобре. Вона була переконана, що дітей слід тримати в чистоті й в естетично вишуканих інтер’єрах, аби у них розвивалося почуття прекрасного. Та Штефан мав значно більш демократичні погляди на виховання, а до того ж дуже цінував няню за її відданість дітям і за те, що вони вчилися від неї живої польської мови, тож навіть чути не хотів ні про які обмеження повноважень.

Няня жила у крихітній кімнатці поряд із дитячими спальнями. Щоночі вона по кілька разів підводилась і наслухала під дверима, чи все гаразд. Коли діти були ще малі, то прокрадалася, щоби поправити ковдру чи вимкнути нічник.

Іноді до няні в гості приходили її сільські подруги. Їх було кілька. Зазвичай вони збирались у кімнатці няні, котра за кілька днів до того починала приготування різноманітних страв, аби потішити селянок рідкісними для їхнього побуту смаколиками. Довідавшись, що до няні прийшли подруги, Штефан завжди посилав їм пляшку вина чи наливки. Одного разу навіть сам спустився до няниної кімнати, щоби принести пляшку. Він зайшов до напівтемного покою, де горіло лише кілька свічок, і побачив, як четверо жінок сидять довкола заставленого наїдками столу і плачуть. Він здивувався і обережно запитав, що трапилося.

— Нічого, — відповіла йому няня й зітхнула. — Просто захотілося поплакати. Ми вже давно не плакали разом.

Сільські жінки завжди знаходили привід для плачу, часто котрась із них приходила до няні запухла, зі синцями на обличчі, коли її сп’яну побив чоловік, і навіть залишалася на ніч, побоюючись, що він заб’є її до смерті. Мало не кожної зими в котроїсь із них застуджувалась і помирала дитина. У них траплялися викидні, запалення, хвороби, вони тяжко працювали в полі й удома, жили в постійному страху перед негодою, неврожаєм, Божою карою, чоловіком. Причин для плачу було так багато, що бракувало часу скористатися кожною з них окремо. Тож вони збирались інколи на вільній від страху території няниної кімнати і плакали відразу через усе і про запас. Тоді їм трохи легшало.

Потягом до Велічки

Після замку Штефан модернізував за останнім словом техніки успадковану від дядька броварню. Ту саму, яка вироблятиме знамените польське пиво й усе ще частково належатиме Габсбурґам навіть тоді, коли від Австро-Угорської імперії вже залишаться самі лише згадки в підручниках історії. Карл-Штефан провів на броварню електрику і навіть збудував міні-залізницю, щоби підвозити ліс. Ця залізниця змалку приваблювала малого Віллі, він міг годинами стояти і дивитися, як рухаються коліщатка та поршні потяга, що рушає чи зупиняється. Віллі страшенно подобались усі запахи, які супроводжували потяг під час руху, навіть сморід розпеченої машинної олії та мазуту. Героями його снів часто ставали перемащені чорним машиністи, а одного разу він вирішив спробувати на смак бурульки під паротягом, який простояв біля броварні цілу ніч. Віллі заліз під потяг, аби відламати ці бурульки. Він не міг опиратися спокусі, хоча страшенно боявся, що потяг рушить і переїде його. Няня, котра гуляла