Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

Коло батька стояла навколішках міс Трелоні, її біла нічна сорочка була замурзана кров’ю. Посеред кімнати перезаряджав револьвер сержант Доу. У нього були червоні набряклі очі, він, здавалося, ще не зовсім прокинувся і не розумів, що навколо нього відбувається. Біля дверей стояли слуги з ліхтарями в руках.

Коли я підвівся і рушив до міс Трелоні, вона підхопилася на ноги і показала на мене. Ніколи не забуду, який вигляд мала вона, коли встала з калюжі, вся вимазана кров’ю, що струмками стікала на її голі ноги.

Мені здається, я просто заснув, і той чудернацький запах не вплинув на мене. Респіратор приніс певну користь, хоча й не відвернув трагедії, жахливі наслідки якої були переді мною. Зараз я розумію, який переляк викликав у всіх мій вигляд. На мені був респіратор, який затуляв рота й носа, чуприна скуйовдилася під час сну. Приголомшений детектив підняв револьвер і націлився, щоб вистрілити в мене, але я встиг зірвати респіратор і криком зупинити його.

Як не дивно, напругу цієї ситуації досить простим способом розрядила місіс Грант: помітивши, що її молода пані вбрана в саму лише нічну сорочку, вона принесла халат і накинула на неї. Цей простий учинок повернув усіх до реальності, й ми взялися до найбільш невідкладної справи — треба було зупинити кровотечу в містера Трелоні. Вже сама ця думка втішила мене: адже кровотеча була доказом того, що він іще живий.

Отриманий минулої ночі урок не минув даремно: тепер чи не кожен із присутніх знав, що робити в такій ситуації, і вже за кілька секунд на руку наклали джгут, а потім послали по лікаря. Ми перенесли містера Трелоні на диван, де він лежав учора, і, зробивши для нього все, що було в наших силах, звернули всю увагу на сиділку. В усій цій метушні вона навіть не поворухнулася: штивна і пряма, вона сиділа в кріслі, рівномірно дихаючи і доброзичливо усміхаючись. Поки ми міркували над ситуацією, місіс Грант повела молоду пані до її спальні, допомогла їй переодягнутися, тож коли вона повернулася, на ній був халат і капці, а з рук зникли сліди крові.

Вона була значно спокійнішою, хоча й досі тремтіла, а лице було смертельно бліде. Я побачив, як вона поглянула на батькову рану, перевела погляд на кімнату, вдивляючись по черзі в кожного з присутніх, але, здавалося, не знаходила розради. Щоб заспокоїти її, я сказав:

— Зі мною вже все гаразд, я просто заснув.

Задихаючись, вона ледь промовила:

— Заснули! Ви! Батько у небезпеці! Я думала, ви насторожі!

Я відчув укол справедливості у її закиді, але й справді хотів допомогти, тому сказав:

— Просто заснув. Це справді погано, я знаю, але зверніть увагу на оце «просто». Якщо б я не був таким обережним, то зараз був би схожий на нашу сиділку.

Вона швидко звернула свій погляд на зловісну фігуру, яка схожа була на статую, і її обличчя пом’якшало. Зі звичною ввічливістю вона промовила:

— Пробачте мені! Я не хотіла бути жорсткою! Але я зараз така засмучена і налякана, що, напевне, сама не розумію, що кажу. О, це жахливо! Я щохвилини очікую нової біди, кошмару чи таємниці.

Це вразило мене, і я від усього серця сказав:

— Не думайте про мене! Я на це не заслуговую. Я був насторожі, але заснув. Все, що я можу сказати, — я не хотів і пробував того уникнути, але сон захопив мене непомітно. Хоч як там було, це вже сталося і цього не повернути. Можливо, колись ми все збагнемо, але зараз давайте спробуємо здогадатися, що скоїлося. Розкажіть мені все, що пам’ятаєте!

Здається, спроба пригадати трохи пожвавила її, і, заспокоївшись, вона заговорила:

— Я спала, коли раптом прокинулася з тим самим жахливим відчуттям, що батькові загрожує страшна і неминуча небезпека. Я підхопилася і побігла в його кімнату. Довкола була непроглядна темрява, та коли я відчинила двері, там було достатньо світла, щоб я побачила батькову нічну сорочку і зрозуміла, що він лежить на підлозі біля сейфа, точнісінько так, як і першої ночі. Тоді, мені здається, я на мить утратила глузд.

Вона замовкла і здригнулася. Мій погляд впав на сержанта Доу, який знай крутив револьвер у руках.

Я спокійно сказав:

— А тепер, сержанте Доу, розкажіть нам, у що ви стріляли?

Полісмен, здавалося, зібрався з думками, і саме звичка підкорятися допомогла йому в цьому. Поглядаючи на слуг, які залишалися в кімнаті, він сказав із тим відтінком серйозності, який властивий усім представникам закону при зверненні до незнайомців:

— Сер, вам не здається, що ми можемо дозволити слугам піти? Тоді ми зможемо краще увійти в суть справи.

Я ствердно кивнув, а слуги, зрозумівши натяк, неохоче вийшли. Коли останній зачинив по собі двері, сержант Доу сказав:

— Напевне, я краще розкажу вам, сер, про свої враження, ніж буду просто перераховувати свої вчинки. Точніше, наскільки я їх пригадую.

Тепер у його поведінці з’явилась стримувана повага, яка виникла через усвідомлення незручності власної позиції.

— Я ліг спати з револьвером під подушкою. Пам’ятаю, це останнє, про що я подумав. Не знаю, чи довго я спав. Я вимкнув світло, і було досить темно. Мені здалося, що я почув зойк, але я не певен, бо відчував тягар у голові, як це буває у людини, котру зашвидко викликали на службу після додаткової роботи. Хай там як, але я одразу подумав про пістолет. Вийнявши його, я вибіг на сходовий майданчик. Тоді я почув крик, гукали на поміч, тож я помчав сюди,