Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

— Це така ж рана, як і у батька! — і додала: — Ходімо в мою кімнату! Сильвіо там, у кошику.

Ми пішли за нею і побачили Сильвіо, який сидів у своєму лігві й облизував лапи. Детектив сказав:

— Він і справді тут, але чому він облизує лапи?

Міс Трелоні взяла одну з передніх лап кота в долоню, але йому це не сподобалося, і він загарчав. Тут до кімнати ввійшла місіс Грант. Побачивши, що ми дивимось на кота, вона сказала:

— Доглядальниця каже, що Сильвіо весь час лежав на ліжку сиділки Кеннеді. Він прийшов туди, тільки-но ви зайшли в кімнату хазяїна. Вона каже, що Кеннеді стогне і бурмоче уві сні, ніби їй приснилося страхіття. Гадаю, потрібно викликати лікаря Вінчестера.

— Пошліть по нього негайно! — зажадала міс Трелоні, й ми повернулись у кімнату хворого.

Якусь хвилю міс Трелоні стояла, дивлячись на батька і нахмуривши брови. Тоді, обернувшись до мене, промовила:

— Вам не здається, що ми повинні скликати медичний консиліум? Певна річ, я повністю довіряю доктору Вінчестеру, він, здається, володіє надзвичайно гострим розумом. Та він молодий, а є люди, які присвятили себе цій галузі науки. Така людина матиме більше знань і досвіду. Ох, я вже не знаю, що й робити. Все це так жахливо!

Тут вона не витримала і заплакала, а я почав її втішати.

Доктор Вінчестер прибув швидко. Перш за все він оглянув пацієнта, але, виявивши, що той не отримав нових поранень, відвідав сиділку Кеннеді. В його очах з’явилася надія, коли він її побачив. Взявши рушник, він опустив його кінець у холодну воду і побризкав їй на обличчя. Шкіра порожевіла, і жінка поворухнулася. Він сказав новій сиділці, яку звали сестра Доріс:

— З нею все гаразд. Вона прокинеться найпізніше за кілька годин. Їй паморочитиметься в голові, вона буде схвильована, і в неї може бути навіть істерика. Гадаю, ви знаєте, як її доглядати.

— Так, сер! — стримано відповіла сестра Доріс, і ми повернулися в кімнату містера Трелоні.

Тільки-но ми увійшли, місіс Грант і сиділка вийшли, й у кімнаті залишились тільки доктор Вінчестер, міс Трелоні і я. Коли зачинилися двері, доктор Вінчестер запитав мене, що сталося. Я детально все розповів. Лікар почав розпитувати мене, хто був при цьому присутній і в якому порядку кожен із нас заходив до кімнати. Він питав і про інші речі, але вони були зовсім неважливі або ж я просто їх не пам’ятаю. Коли розмова вичерпалася, він рішуче мовив:

— Гадаю, міс Трелоні, нам необхідно зібрати медичний консиліум!

— Я згодна, — відказала вона. — Кого ви запропонуєте?

— Може, виберете самі? — запитав він. — Ваш батько вже консультувався з кимось?

— Мені про це не відомо. Але маю надію, що ви оберете того, хто, на вашу думку, найкращий. Мій батько повинен отримати всю можливу допомогу, і я буду вдячна за ваш вибір. Хто найкраще розуміється на таких випадках?

— Є декілька фахівців, але всі вони розкидані по світу. Бачите, фахівцями з мозку народжуються, а не стають, хоча й навчатися їм треба довгенько. Найдосвідченішим дослідником на сьогоднішній день є японець Чіуні, але він скоріше хірург-експериментатор, ніж практик. Крім нього, є ще Цамерфест з Упсали, Фенелон із Паризького університету і Морфесі з Неаполя. Є і в нас такі лікарі — Морисон з Абердин і Ричардсон із Бірмінгему. Але найперший — Фрере з Королівського коледжу, він найкраще поєднує теорію і практику. У нього немає уподобань — це стверджують усі, й у нього величезний досвід. Я віддав би перевагу Фрере.

— Тоді,— рішуче промовила міс Трелоні,— давайте запросимо доктора Фрере і зробимо це якнайшвидше! До речі, він «доктор» чи «містер»?

З його плечей, здавалось, упав тягар, і він заговорив із полегшенням, значно веселіше, ніж до цього.

— Його звати сер Джеймс Фрере. Я піду до нього і попрошу негайно прибути сюди, — і обернувся до мене: — Дозвольте краще перебинтувати вашу руку.

— Це дрібниці,— заперечив я.

— Але руку слід оглянути. Подряпина тварини може виявитися небезпечною, та й узагалі нічого безпечного немає.

Я скорився, і він почав перев’язувати мою руку. За допомогою збільшувального скла він дослідив кілька паралельних ран і порівняв їх зі слідами кігтів Сильвіо на шматку чернетки, яку він вийняв із кишенькового записника.

— Шкода, що Сильвіо з’являється не тоді, коли він потрібен, — зауважив доктор Вінчестер.

Ранок тягнувся повільно. До десятої години сиділка Кеннеді настільки одужала, що вже могла сидіти і розбірливо говорити. Але думки її плуталися, і вона не могла згадати про те, що сталося минулої ночі. Здається, вона й не була певна, що тоді скоїлося, й це її не хвилювало.

Була вже майже одинадцята година, коли повернувся доктор Вінчестер разом із сером Джеймсом Фрере. Мені стало ніяково, коли я побачив їх у холі; я знав, що міс Трелоні доведеться ще одному незнайомцю розповідати про свою необізнаність із батьковими справами.

Сер Джеймс Фрере був людиною, яка привертала увагу і викликала пошану. Здавалось, йому досить лише поглянути пронизливими очима, рішуче стиснути губи чи насупити кудлаті брови, аби примусити негайно й охоче виконати всі його бажання. Та коли ми ближче познайомилися з ним, вся ця таємничість розвіялася.

Вони довго були в кімнаті містера Трелоні, навіть погукали до себе нову доглядальницю, а потім обоє зайшли до кімнати, де була сиділка Кеннеді. Згодом доктор Вінчестер розповів мені, що сиділка Кеннеді дала повні й вичерпні відповіді на всі запитання доктора Фрере щодо стану її пацієнта аж до того моменту, коли вона знепритомніла. Після цього лікарі