Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

Того вечора ми ще не встановили регулярності спостереження, тому на початку вечора чергування були нерівномірними. Сиділка Кеннеді, яка чергувала цілий день, відпочивала, домовившись прийти знову перед дванадцятою годиною. Доктор Вінчестер, який вечеряв удома, залишався в кімнаті, поки не погукали на вечерю, і повернувся одразу ж по її закінченні. Тим часом біля хворого перебувала місіс Грант, а також був присутній і сержант Доу, який обстежував кімнату і суміжні приміщення. О дев’ятій годині ми з міс Трелоні замінили лікаря на цьому посту.

По обіді вона кілька годин відпочивала і тепер сказала, що вирішила цілу ніч і очей не стуляти.

Я не намагався її переконати, бо знав, що її рішення непохитне, а натомість поклав собі наслідувати її приклад.

Наразі я нічого не сказав про свої наміри. Ми зайшли навшпиньки, так тихо, що схилений над ліжком лікар не почув нас і здався трохи наляканим, коли, підвівши очі, зустрівся з нами поглядом. Я відчував, що таємничість усієї цієї справи почала діяти йому на нерви, як уже подіяла на нерви декому з нас.

Він був, як я здогадувався, трохи сердитий на себе й одразу ж заговорив, ніби стараючись відігнати наші думки про його збентеження:

— Не розумію, в чому причина цього ступору. Я знову докладно, як тільки міг, його обстежив і задоволений тим, що мозок не ушкоджений, тобто зовнішнього пошкодження нема. Його життєві органи функціонують нормально, я декілька разів давав йому їжу, й вона пішла йому на користь. Його дихання сильне і рівне, а пульс повільніший, ніж уранці. Я не можу знайти слідів якихось ліків, а його стан не нагадує тих випадків гіпнотичного сну, які я бачив у клініці Шарко у Парижі. А щодо цих ран, — він м’яко приклав палець до забинтованої п’ясті, яка лежала на покривалі,— я не знаю, як їх пояснити. Їх міг завдати ткацький верстат, але це припущення недоречне. Може, їх завдала дика тварина, якщо перед тим вона нагострила кігті. Це також, на мою думку, неможливо. До речі, ви тримаєте незвичайних звірят: може, якийсь особливий вид, наприклад, сумчасту куницю?

Міс Трелоні сумно усміхнулася й відповіла:

— О ні! Батько любить лише мертвих і муміфікованих звірят, живі йому не до вподоби.

Ці слова були сказані з відтінком гіркоти чи ревнощів — я не міг точно визначити.

— Навіть мій Сильвіо, наймиліший і найвихованіший кіт на світі, тримався тут, сказати б, на чесному слові, й у цій кімнаті йому бувати заборонено.

Коли вона говорила, почулося шкрябання у двері. Обличчя міс Трелоні раптово посвітліло. Вона підскочила і кинулась до дверей, кажучи на ходу:

— Ось де він! Це мій Сильвіо. Він стає на задні лапки і смикає за клямку, як хоче увійти.

Вона відчинила двері й заговорила до кота, мов до дитини:

— Хочеш до матусі? Ходи сюди, але залишайся на руках!

Вона взяла кота на руки і підійшла до нас. То було прегарне звірятко: сірий шиншиловий перс із довгою шовковистою шерстю, з пихатими, хоча і м’якими манерами, з величезними лапами. Поки вона його пестила, він раптом вивернувся, наче в’юн, і вислизнув з її рук. Перебіг через кімнату, став навпроти низького столика, де стояла котяча мумія, і почав нявкати й сичати на неї. Міс Трелоні негайно кинулася до нього і взяла на руки. Сильвіо викручувався, та не кусав і не дряпав свою господиню, бо, напевне, таки любив її. Опинившись на руках, він затих, а вона пошепки повчала його:

— Ох ти ж і нечемний, Сильвіо! Ти порушив слово, яке за тебе дала мама. А тепер попрощайся з джентльменами і йди в мамину кімнату! — кажучи це, вона простягнула мені котячу лапу для потиску.

— Його лапа, — сказав я, — схожа на маленьку боксерську рукавицю з кігтями.

Вона усміхнулася.

— Так і повинно бути. Хіба ви не помітили, що у мого Сильвіо сім подушечок, дивіться! — вона відкрила його лапу, і справді, там було сім кігтів. Я легенько погладив його лапу, кігті вистромились, і один із них випадково — злості вже не було, і кіт муркав — уколов мого пальця.

— Та в нього кігті, мов бритви! — сказав я.

Доктор Вінчестер нахилився, розглядаючи котячі пазурі, й вигукнув:

— Ого!

Потім підійшов до столу, видер аркуш із записника і повернувся. Він поклав папір на долоні, коротко вибачився перед міс Трелоні, поставив котячу лапу на нього і притиснув другою рукою. Пихатому коту не сподобалась така фамільярність, і він спробував забрати лапу. Саме цього лікар і хотів, бо кіт випустив кігті й зробив кілька прорізів у папері. Міс Трелоні віднесла свого улюбленця геть. Повернувшись за кілька хвилин, вона сказала:

— Найдивніше — це та мумія! Коли Сильвіо вперше увійшов до кімнати — адже я взяла його ще кошеням, щоб показати батькові,— він зробив те ж саме! Він вистрибнув на стіл і спробував подряпати чи вкусити мумію. Це розлютило батька, й він звелів нагнати бідолашного Сильвіо.

Поки її не було, доктор Вінчестер зняв пов’язку з руки містера Трелоні. Рана була досить чиста, окремі порізи виступали яскраво-червоними лініями. Лікар склав чернетку впоперек отворів від котячих кігтів і приклав їх до рани. Зробивши це, він поманив нас до себе. Порізи в папері співпадали з ранами на зап’ясті! Пояснення були зайвими, й він сказав:

— Було б краще, якби панич Сильвіо не порушив заборони!

На якусь мить ми всі замовкли.

Раптом міс Трелоні сказала:

— Але ж Сильвіо не було тут