Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
- Я добре розумію, що ви відчуваєте.
- Коли я до неї звертаюся, вона геть нічого не розуміє, - сказав Великий Керівник. - Та нехай. Але я бачу, вона допитлива. Я до неї ходжу вже рік. Мені завжди був потрібен хтось, кому можна щось сказати. Мені приємно думати, що їй подобається, коли я до неї приходжу. Здається, з часом я їй дедалі більше подобаюся. Як вона змушує постаратися, щоб заробити її усмішку, але вже коли всміхається - то це справжнє, і розумієш це.
Великий Керівник примружився, його очі бігали, немовби він намагався не бачити того, що має з нею розлучитися. Отак відводиш очі й роздивляєшся воду, що хлюпоче на дні човна, бо поглядом, спрямованим на будь-що інше - на берег, на моток ізоляційної стрічки в руках, на кам’яне обличчя офіцера Со, - визнаєш, що ти в пастці й скоро тебе змусять робити те, що тобі найогидніше.
- Я читав, що буває такий синдром, - промовив Великий Керівник. - За цього синдрому ув’язненій жінці починає подобатися той, хто тримає її в полоні. Часто це спричиняє кохання. Ви чули про таке?
Така думка видавалася йому неможливою, абсурдною. Ну яка людина перейде на бік свого гнобителя? Як можна симпатизувати негіднику, котрий украв твоє життя?
Ґа похитав головою.
- Цей синдром існує, запевняю вас. Тільки от кажуть, що для того, аби його сформувати, потрібні роки, а стільки часу, здається, у нас немає. - Він уперся поглядом у стіну. - Коли ви казали, що розумієте мої почуття, ви справді це мали на увазі?
- Мав, - відповів Ґа. - Розумію.
Великий Керівник уважно роздивлявся борідку ключа в руці.
- Гадаю, ви розумієте… - промовив він. - От у вас є Сан Мун. Раніше я все довіряв їй. Так, я все їй розповідав колись. То було багато років тому. До того як ви забрали її в мене. - Тепер він, хитаючи головою, дивився на Ґа. - Мені не віриться, що ви досі живі, не можу повірити, що я не згодував вас Пубйоку. Скажіть мені, де я ще міг би знайти таку дівчину? Високу, красиву, щоб слухала, дівчину з чесним серцем, яка, проте, пам’ятає, як власними руками випустити кров зі своєї подруги? - Він сунув ключ у замок. - Хоча вона й не розуміє слів, що я їй кажу, але ж сенс вона відчуває, я точно знаю! Їй і не потрібні слова - усі її почуття відображуються в неї на обличчі. Отака була і Сан Мун, саме така, - промовив він і повернув ключ.
У кімнаті веслувальниця була зайнята своїми студіями. Біля неї лежав високий стос зошитів, і вона мовчки переписувала англійський переклад «Відчайдушної пристрасті революційного духу» Кім Чен Іра.
Великий Керівник постояв, спершись на одвірок, милуючись нею з відстані.
- Вона прочитала все, що я написав, - від слова до слова, - промовив він. - Це найпевніший спосіб пізнати душу іншої людини. Уявіть лишень, Ґа: якщо цей синдром - це реальність, то американка закохається в мене? Чи не буде це моєю абсолютною перемогою? Сильна, прекрасна американка. Чи не буде це моїм останнім словом?
Ґа сів на коліна перед нею й пересунув лампу на столі так, щоб їй було краще видно. Її шкіра була бліда й здавалася прозорою. Дівчина вдихала сире повітря з якимось хрипом.
Великий Керівник сказав:
- Спитайте її, чи знає вона, що таке чосон-от. По правді, сумніваюся. Вона інших жінок не бачила вже рік. Об заклад б’юся, останню жінку, яку бачила, вона сама ж і вбила, власними руками.
Ґа зустрівся з нею поглядом.
- Хочете додому? - спитав він її.
Вона кивнула.
- Чудово! - сказав Великий Керівник. - Знає, що таке чосон-от. Скажіть їй, я замовлю такий для неї, покличу кравця, хай її обміряє.
- Це дуже важливо, - звернувся до дівчини Ґа. - Прилетять американці, спробують вас визволити. Мені треба, щоб ви просто зараз у зошиті написали те, що я скажу: «Вандо, прийми…»
- Скажіть їй, що спочатку вона скупається, - вів своєї Великий Керівник. - І запевніть її, що допомагатиме їй теж жінка!
Ґа продовжив:
- Пишіть те, що я прошу: «Вандо, прийми харчі, собаку і книжки».
Поки вона писала, він озирнувся й подивився на Великого Керівника, підсвіченого ззаду світлом коридору.
Великий Керівник сказав йому:
- Може, її варто трохи випустити, хай на процедури сходить до готелю «Корьо». Може, вона цього з нетерпінням чекатиме.
- Чудова думка, - мовив Ґа, а тоді звернувся до дівчини: - І далі пишіть таке: «Сховані гості принесуть цінний ноутбук».
- Може, варто її побалувати трошки, - міркував, дивлячись у стелю, Великий Керівник. - Спитай, може, вона чогось хоче.
- Коли ми підемо, знищте цей аркуш, - сказав їй Ґа. - Повірте мені, я хочу вас відправити додому. А зараз нічого не треба?
- Мило, - попросила вона.
- Мило, - переклав Ґа.
- Мило? - здивувався Великий Керівник. - Ви ж їй щойно сказали, що її скупають!
- Не мило, - сказав Ґа їй.
- Не мило? Тоді зубну пасту. І щітку, - сказала дівчина.
- Це вона про таке мило, яким зуби чистять, - уточнив Ґа. - Ну, знаєте, зубну пасту й щітку.
Великий Керівник спочатку подивився на неї, потім на нього. Показав на Ґа ключем.
- А їй дехто подобається, еге ж? - спитав Великий Керівник. - Ну, як я можу її віддати? Скажи мені, як ти гадаєш, що зроблять американці, якщо прибудуть сюди, повернуть мою власність, їх принизять і дадуть просто мішки з рисом і того гидкого собаку?
- Я думав, що оце і є план.
- Так і є, це план. Але мої порадники всі, як миші на пороховому складі. Кажуть, щоб я не сердив американців, що на інше я від них розраховувати не можу, мовляв, якщо вони вже знають, що ця дівчина жива, то не відчепляться.
- Дівчина - ваша, - сказав Ґа. - Оце головне. Люди мають розуміти: лишається вона, їде до них чи стає попелом у 42-му підрозділі - на це все тільки ваша воля. Якщо до американців донести цей факт, то загалом байдуже, що з нею буде.
- Правда, правда, - зітхнув Великий Керівник. - Тільки от я не хочу її відпускати. Є якийсь спосіб, як ви гадаєте?
- Якщо дівчина особисто зустрінеться з сенатором і скаже
