Маг - Джон Роберт Фаулз

Ми пройшли шмат дороги, поки Алісон повела далі:

— Вся річ у тому, що я ніде не вкоренилася й ні з чим не зв’язана. Хоч яке місто візьми — я до нього лише прилітаю. І відлітаю. Або пролітаю над ним. У мене залишилися тільки люди, які мені подобаються. Яких я люблю. Вони — моя єдина й остання батьківщина.

Вона оглянулася — кинула несмілий погляд. Довго носилася з цією правдою про саму себе, про свою безпритульність і неприкаяність, знаючи, що в мене така сама правда.

— Принаймні ми позбулися геть зайвих ілюзій, — зауважив я.

— Мудрі з нас люди.

Алісон стихла. Я пропустив повз вуха цей в’їдливий закид.

Зовні незалежна, ця дівчина дуже потребувала опори. Все своє життя старалася спростувати цю істину й тим самим підтверджувала її. Немовби морська анемона. Тільки доторкнися — зразу ж приссеться до руки.

Алісон зупинилася. Ми водночас почули шум, гуркіт води, що долинав знизу.

— Я б хотіла помити ноги. Може, зійдемо?

Збочивши з дороги в ліс, ми невдовзі натрапили на ледь помітну стежку й спустилися нею до полянки. Побіч неї бив поверхню кришталево чистого озерця водоспад заввишки з десять футів. Галявинка буяла квітами та метеликами — блюдце смарагдово-золотистої розкоші проти лісового сутінку позад нас. На узліссі стояв невисокий стрімчак з неглибокою печерою. Перед нею якийсь пастух спорудив із ялинових віт щось на зразок альтанки. На долу розсипано овечі балабушки, засохлі й старі. Очевидно, цього літа тут ніхто не бував.

— Гайда купатися, — запропонувала Алісон.

— Ця вода холодна як лід.

— Та невже!

У строкатій тіні ялинової альтанки вона стягла блузку через голову й розстібнула ліфчика, широко усміхаючись мені.

— Тут, либонь, аж кишить зміями.

— У раю теж був змій.

Алісон вислизла з джинсів і білих трусиків. Потяглася, зірвала із змертвілої галузки суху шишку й подала мені. Я дивився, як вона у Євиному вбранні біжить по високій траві до озерця, торкає пальцем ноги пінисті брижі й здригається. А тоді заходить у воду до колін і, вереснувши, плавно поринає. Слідом за нею я занурився в цей нефритово-зеленкуватий талий сніг, і мені забило дух, серце підскочило мало не до горла. Прекрасно — тінь дерев, осоння галявинки, білопінно-шумливий гук водоспадика, льодяний холод, безлюддя, сміх і нагота. Тільки смерті під силу стерти з пам’яті такі миті.

Ми сиділи на траві біля печери, сохли на пригріві та вітерці й доїдали шоколад. Лігши навзнак, розкинувши руки й трохи розвівши ноги, Алісон віддалася сонцю і — як я зрозумів — мені. Якусь хвилину я полежав у такій самій позі, заплющивши очі.

— Я королева весни, — озвалась Алісон.

Спершись на лікоть, вона повернулася до мене. На нечесаній голові криво сидів вінок, абияк сплетений із підручних гвоздик та ромашок, на вустах дрижала усмішка зворушливої невинности. Ця дівчина й не здогадувалася, що своїм образом накликала передусім виразну асоціацію з літературою. Точніше — з «Геліконом Англії»[155]. Я геть забув, що не всі метафори однакові, що шедеври поезії переважно дуже безпосередні й визбуті всякої метафізики. Раптом Алісон видалася чимсь на зразок такого вірша, і на мене нахлинув бурун пожадання. Не тільки через похіть, не тільки через те, що ця спокусниця — як час від часу траплялося в неї — прибрала свого найчарівливішого вигляду: бентежлива врода, маленькі груди й гнучкий стан, сперта на землю рука, веселі ямочки й насуплені брови шістнадцатилітнього дівчати, а не жінки з чвертю сторіччя за плечима. Також і через те, що крізь бридкі нашарування прозаїчного сьогодення я бачив її справжнє вразливе «я» — оголене, як і тіло. З-поза десяти тисяч поколінь виглянула Єва.

Мені прояснилося в голові. Проста річ. Я таки кохаю Алісон, хочу втримати її при собі, а водночас бажаю здобути й заволодіти Жулі. Не те що віддаю котрійсь перевагу — обох прагну. Я змушений любити двох, у таких почуттях немає нічого непорядного. Якщо я й непорядний, то тільки в тому, що затаюю правду… до признання мене змушує любов, а не жорстокість, не бажання визволитися, зачерствіти й очиститися. Тільки любов. Як гадаю, за ті довгі миті Алісон це відчула. Мабуть, зауважила на моєму обличчі вираз смутку й болю, бо дуже вже лагідно спитала.

— Що з тобою?

— Не було в мене сифілісу. Все це брехня.

Видивившись на мене, вона знову лягла горілиць.

— Ой, Ніколасе.

— Хочу тобі розповісти…

— Не зараз. Будь ласка, не зараз. Байдуже, що там у тебе сталося. Іди сюди, бери мене.

І в нас таки дійшло до любощів. Не до сексу, хоча було б набагато мудріше дійти саме до нього. Лежачи біля неї, я спробував описати те, що діялося в «Бурані». Давні греки казали, що той, хто переночував на Парнасі, або набирається натхнення, або сходить із розуму. Зі мною, цілком певно, сталося останнє. Що далі я вів