Маг - Джон Роберт Фаулз

— А ти, Ерфе, розсучий син.

Я бачив, що вона не образилася.

У зворотній дорозі на нас одразу ж насунула втома. Нові туфлі натерли ноги Алісон, над лівою п’ятою вискочив пухир. На те, щоб якось його забинтувати, пішло десять хвилин дорогоцінного світлодня, а по тому прудко, як завіса, впала ніч. Водночас знявся вітер. Небо й далі було чисте, палахтіли зірки, однак ми спустилися не тим схилом і не знайшли притулку там, де, за моїми розрахунками, він мав би бути. Я заледве бачив, куди ступаю, в голові теж темніло. Ми йшли, куди ноги ведуть, і опинились у величезному вулканічному кратері, немовби вихопленому з місячного ландшафту. Серед посмугованих снігом скель дико завивав вітер. Вовки видавалися не потішною темою дозвільних балачок, а справдешньою загрозою.

Мабуть, Алісон і боялась, і змерзла дужче, ніж я. Допіру посередині цієї гігантської впадини з’ясувалося, що вилізти з неї можна тільки тою самою дорогою, якою сюди втрапили, й ми на кілька хвилин сіли перепочити, сховавшись від вітру за великим валуном. Я пригорнув Алісон, щоб зігріти. Напівприлігши, вона ввіткнулась обличчям у мій светр — обійми без найменшого натяку на секс. Притискаючи її до грудей, трусячись від холоду в цій неймовірній місцині, за мільйон років і миль від душних нічних Афін, я почував… ет, це дурниці, не що інше, як дурниці. Те саме почуватимеш тут до першої-ліпшої дівчини, вмовляв я сам себе. Обвівши оком понурий краєвид — доволі точну подобу мого життя, я згадав слова нашого погонича, сказані в дорозі: вовки ніколи не полюють поодинці, тільки зграєю. Самотній вовк — це лише красива легенда.

Я спонукав Алісон звестися на ноги, й ми, спотикаючись, поплентали туди, звідки прийшли. При хребті, що тягнувся на захід, була ще одна сідловина, й схил збігав до далекого темного моря лісу. Кінець кінцем на тлі неба замаячив кільцевий пагорб, який я зауважив під час сходження на гору. Зразу за ним був притулок. Алісон збайдужіла до всього, і я з останніх сил тягнув її за собою. Благав її, лаяв, аби тільки йшла. За двадцять хвилин ми побачили в долинці приземкуватий темний кубик — наш прихисток.

Я глянув на годинник. Ми спиналися на вершину півтори години, а спускались аж три.

У хижці я намацав лежанку й посадив на неї Алісон. Тоді чиркнув сірником, знайшов лампу й спробував засвітити, але в ній не було ні ґнота, ні гасу. Слава богу, в печі сухі дрова. Я порвав увесь папір, що знайшовся під рукою: якусь книжку, що взяла з собою Алісон, і обгортки наших продуктів. Підпалив і подумки помолився. Запихкав папір, потягся смолянистий дим, і дерево зайнялось. Невдовзі притулок повнився червоними полисками, сепієвими тінями і — понад те — благословенним теплом. Я взяв у руки відро. Алісон звела голову.

— Йду по воду.

— Добре, — блідо всміхнулася вона.

— Ти б накрилася. Кількома ліжниками.

Алісон кивнула.

За п’ять хвилин я, набравши води в струмку, повернувся. Алісон жваво підкидала поліна в грубку, стоячи босоніж на червоному покривалі, розстеленому між лежанками й піччю. На долішній лежанці розкладено наші харчі — хліб, шоколад, сардини, апельсини та паксимадія — грінки на оливковій олії. І стара каструлька знайшлася.

— Келлі, я ж наказав тобі лягти.

— Я ото подумала, що мені, як стюардесі, після катастрофи належить дбати про тіла й душі пасажирів. — Взявши відро, вона заходилася мити каструльку. Сиділа навпочіпки, було видно червоні намуляні п’яти. — Шкодуєш, що ми забралися на вершину?

— Ні.

Алісон спідлоба зиркнула на мене.

— Тільки й того, що не шкодуєш?

— Тішуся.

Задовольнившись відповіддю, вона налила води в каструльку й стала кришити туди шоколад. Я сів на край постелі, роззувся й зняв шкарпетки. Хотів поводитися природно, але не міг. Вона теж. Тепло печі, затишна тісна хижка, а нас двох оточує безмір холодної порожнечі.

— Ти вже вибачай, що я поводилася геть по-бабськи.

У голосі відтінок сарказму, обличчя не видно. Алісон почала помішувати шоколад у каструльці на плиті.

— Не мели дурниць.

Під подувом вітру загримів бляшаний дах, рипнули й прочинилися двері.

— Врятувалися від шторму, — сказала вона.

Підперши двері лижею, я зиркнув на Алісон. Вона помішувала паличкою рідкий шоколад, відвернувшись розпашілим лицем від жару до мене. Скорчивши гримаску, обвела очима брудні стіни.

— Романтично, га?

— Авжеж. Поки надворі дує вітер.

Вона загадково всміхнулась і глянула на каструльку.

— Чому ти усміхаєшся?

— Бо тут таки романтично.

Я знову сів на лежанку. Алісон стягла з себе джемпер і труснула головою. Я викликав у пам’яті образ Жулі, але сюди він ніяк не вписувався. Треба спробувати іншого тону — вільнішого й розв’язнішого.

— Чудово виглядаєш. У своїй стихії.

— Так і має бути. Я ж тепер мало не весь час гарую на восьми квадратних футах кухоньки в літаку. — Алісон взялася в бік одною рукою. Трохи помовчала. Наплинули óбрази давнього життя на Рассел-сквері. — Як називається ця п’єса Сартра, яку ми колись дивилися?

— «За замкненими дверима».

— Тут двері ще надійніше замкнені.

— Це ж чому?