Новини - Андрій Любомирович Войницький

— він потроху ріс і на кожному з малюнків. Дівчата впускали його в свою підсвідомість і унікальним чином навіки фіксували. Часом мені доводилося щосили стримувати себе, щоб не перейти межу, за якою вже не можна буде ігнорувати або заперечувати те, що відбувалося. Я не боявся осоромитися, мене не хвилювали дівочі смішки, але викладачка, що сиділа з книгою на колінах в останньому ряду, могла помітити і витурити мене до бісової матері. Я міг втратити роботу — тільки це мене і хвилювало. Тому я грав, але не загравався.

Аж якось я побачив її. Це сталося на третьому тижні моєї роботи. Закінчувалася друга година мого стояння, ні про які ігри я вже й не думав,— м’язи затекли, нила спина, я щохвилини поглядав на годинник над дверима і раптом помітив, що в аудиторії присутня ще одна дівчина, якої я раніше тут ніколи не помічав. Миттю виникло враження, що насправді вона завжди була тут, мов квітка в горщику, що її хтось дбайливо поставив біля вікна, щоб прикрасити кімнату. Вона чогось чекала і навіть не дивилася в мій бік, але, коли я став занадто відверто її роздивлятися, наші очі зустрілися, я продегустував її погляд, і щось у ньому здалося мені знайомим. Таке відчуття, ніби вона багато разів мене бачила, добре знає і навіть розкусила мою гру. В її очах я також помітив зневагу, наче я був не роздягненим до трусів молодим чоловіком, а малюком, що грається у пісочниці.

Того дня я допрацював своє і пішов, ми так і не познайомилися.

Коли прийшов день розрахунку, я непомітно зайшов до аудиторії і сів на тому самому місці, де тоді сиділа вона. І побачив, що вона стоїть на тому подіумі, де тоді стояв я,— і учні її малюють. Вона позувала так само, як раніше позував я, на ній не було нічого, крім білих бавовняних трусиків на стрункому загорілому тілі. Її маленькі груди ледь помітно коливалися в такт диханню... Наші погляди знову зустрілися, і між нами промайнуло щось на кшталт професійної цікавості. За певний час я все ж відвернувся — щоб не розглядати так відверто незнайому оголену дівчину. А вона позувала й надалі наче і не було нічого, і її прицільно підняті сосці скидалися на корабельні гармати, готові до першого залпу...

Тоді вона була молодою привабливою дівчиною з короткою зачіскою, майже «під хлопчика». Її холодна, як лезо, краса у той голодний і бідний на життєві радості час полонила мене з першого погляду. І тільки за три роки, чи навіть більше, коли ця молода жінка стала для мене рідною і відростила волосся, я почав відчувати її красу своєю власністю — як бездоганні під час покупки туфлі, що трохи зносилися. Вони й досі твої улюблені, але ти вже не проти приміряти якісь інші...

Її звали Марина. Свою майбутню дружину я побачив без ліфчика раніше, ніж вперше з нею заговорив. Наш роман вибухнув, як наднова. Ми наче наштовхнулися одне на одного глупої ночі у безлюдному пішохідному переході, вхопилися одне за одного і більше не послаблювали цю хватку, за межами якої — тільки самотність і чужі вищири. За рік до зустрічі зі мною вона боляче розсталася з іншим хлопцем. Він зрадив її, і вона цілий рік фізично не могла ні з ким зблизитися. Тобто рік жила без сексу. Та й моє статеве життя в той час важко назвати насиченим. Я теж, як і вона, відчував себе вільним від усіх людських зв’язків. Щось спустило нас одне на одного, як двох зголоднілих скажених собак... Власне, ми рятували одне одного від самотності, а у більшості випадків для шлюбу більш нічого й не треба. Ми зустрічалися два місяці, а потім я переїхав до неї. І ми прожили кілька років, вже й точно не пам’ятаю скільки. А тепер, Марино, ти пішла від мене...

Мабуть, ти виявилась кращим рятувальником, ніж я. Ти витягувала мене з депресій і нервових зривів, ти прощала мені відсутність подарунків, неуважність, лютий егоїзм. Ти бачила, що мене завжди тягне в ліс, як того неситого вовка, і все одно тримала нас, трималась за мене, тримала на собі нашу сім’ю... Втім, інколи й я витягував тебе з депресій, і мені багато на що було плювати заради тебе... Ти не ночуєш вдома — ну, так і я там не ночую... Здається, наша головна біда у тому, що ми виявилися аж надто схожими, і навіть наші зриви — патологія однієї й тієї ж природи. Ти вирішила піти — і пішла. Я сумую, люба. Але як пішла, то пішла. Чорт з тобою...

2

О сьомій тридцять я вже стояв у прохідній корпорації Смірнова перед в’яленим після нічного чергування охоронцем. Його ось-ось мали змінити. Охоронець протер очі і десь хвилину з підозрою роздивлявся моє посвідчення. Він знав мене в обличчя і знав, що я знаю, що він знає мене в обличчя, але все одно демонстрував пильність.

— Вам же на дев’ять, ні? — нарешті примружився він.

— Ми приходимо раніше, коли багато роботи.

Роботи в мене зараз взагалі не було ніякої, але я не міг більше залишатися вдома, в порожній квартирі, не міг заснути без неї. Коньяк, випитий вночі, вивітрився дорогою. О п’ятій я вже прийняв душ, вийшов з дому, випив кави і навіть з’їв хот-дог, відчуваючи себе не людиною, а якоюсь принципово іншою біологічною істотою. Може, однією з тих таємничих тварюк, що тисячоліттями живуть у Безодні Челленджера, не їдять, не сплять, не трахаються, а лише чекають на когось, хто ніколи не з’являється.

— Проходь,—