Новини - Андрій Любомирович Войницький
— Закон акваріума! — Саша випростався на стільці.— Зграя піраній має право зжерти акулу.
— А шаблезубого карася?
— Цього — ні. Хоча раз на десять років обов’язково трапляється.
Саша насадив на виделку шматочок давно охололого біфштекса і мляво пожував. Після лікарні він намагався змусити себе їсти, хоча апетиту в нього явно не було. Моя посмішка його, здається, розсердила. Він дожував, відсунув тарілку і нахилився ближче до мене, зробивши дивний жест указівним пальцем, що мав сигналізувати про серйозність наступної розмови. Я слухав уважно.
— Ти повинен написати цю статтю,— тихо, але вимогливо проказав він.— Іншого виходу немає.
— Звідки ти про це знаєш? — поцікавився я.
— Та облиш. Краще почуй мене. Він не зупиниться. Далі буде тільки гірше. Ми вже стоїмо на червоній лінії.
— Тобі треба негайно його позбутися!
— Усім треба його позбутися! — сказав він, уважно дивлячись мені в очі.— І в першу чергу тобі. Це треба зробити до виголошення судового вироку. Потім часу вже не буде.
Вирок1
ахарченко нервував. Він щохвилини підкликав до себе Світлицьку і про щось її питав. Та підходила до ґрат, терпляче відповідала і поверталася на місце. Геннадій Семенович Туз, адвокат родини Штос, діловито тасував папери. Мініатюрна прокурорша сиділа сумирно, як людина, якій наказали саме так і сидіти. У прокурорському мундирі вона виглядала манекеном, вбраним у гусарський карнавальний костюм. Суддів ще не було. Молодший Штос, племінник, підсів до Туза, вони зашепотілись.
Нас брав сумнів: навряд чи судді зважаться виправдати Захарченка, втім, ніхто й не відкидав такого варіанта. З роздруківки телефонних дзвінків, що її Світлицька запросила у мобільного оператора, виходило, що в момент, коли Наталії Штос зробили смертельну ін’єкцію, Захарченко дійсно розмовляв зі своєю дівчиною. На минулому засіданні були оприлюднені висновки другої медичної експертизи — там стверджувалося, що доза опіату (і це дійсно був героїн), яка призвела до загибелі дівчини, не була напевне смертельною. Наркоман зі стажем після такої дози, скоріш за все, мав би вижити. Запрошений медичний експерт також доповів, що героїн був не чистий, а з невстановленими домішками. У підсумку можна було констатувати: точності від співробітників експертно-криміналістичного центру годі й чекати.
Разом з тим одна з учасниць вечірки під час допиту згадала, що чула біля басейну дивну розмову між Захарченком і Луговим. Захарченко начебто зневажливо відгукувався про «цю мажорку», а Луговий відповідав щось схоже на «багаті теж плачуть».
Того дня засідання було призначене не на ранок, а на третю опівдні. Як і віщував Блошкін, почалися дощі. Вже зранку погода була квасна, а пообіді остаточно зіпсувалася. За вікном вирувала справжня буря, мигтіли блискавки. Раптом так швидко засутеніло, що секретар розпорядився ввімкнути у залі повне світло. Минуло майже півгодини, а суддів усе не було.
У першому ряду сиділа вже вкотре викликана до суду Соня Купер. Цього разу ми з нею навіть словом не перекинулися перед засіданням, навіть не подивилися одне на одного, наче були не знайомі. Її обличчя скидалося на не змиту косметичну маску, на ньому читалася загнана глибоко у середину тривога. Можливо, вплинула погода, але цього разу Соня була вдягнена аж надто просто: джинси, кросівки, тепла кофтинка з каптуром — наче вона не в суд збиралася, а на вилазку за місто. Чи не ховався за цією скромністю острах, що її прямо у залі суду візьмуть під варту і повезуть до СІЗО в тій самій сталінських часів таратайці? Таке траплялося, й не раз... Її напруга відчувалась і в тому, що Соня жодного разу не дістала з сумочки айфон — просто сиділа мовчки, не рухаючись, ніби намагалась мімікрувати під тутешній ландшафт, щоб пара крилатих хижаків — сивий і чорнявий — проминули її у пошуках здобичі.
Секретар раптом заполошено скочив:
— Встати, суд іде!
Цього разу суддівська колегія впливла в зал з бічних дверей у незвичному порядку. Спочатку, озираючись, з’явилися й посідали з краю обидві жінки, причому я помітив, що одна з тих жінок — зовсім не та, що була раніш! Я довго в неї вдивлявся, поки не переконався, що помилки немає. Це була зовсім інша особа! Що за чортівня? На якій підставі, нікому нічого не пояснюючи, наприкінці процесу замінили члена суддівської колегії?
Коли стало зрозуміло, що це не судді, публіка швидко посідала на місця і повернулася до своїх розмов.
Я торкнув за плече Оксану з «1+1»:
— Ти бачила?
Вона, як завжди, втупилася у телефон з якоюсь черговою грою, тому її обличчя виглядало дуже серйозним. Оксана взагалі все робила з дуже серйозним обличчям, навіть коли жувала. Цікаво, сексом вона теж займається із такою зосередженістю?
— Що? — спитала вона, не відриваючись від дисплея.
— Вони замінили члена суддівської колегії. Жінку.
Оксана