Новини - Андрій Любомирович Войницький

им паскудним, самотнім літом я жив без копійки в кишені. Після сесії у червні всі друзі роз’їхалися, і я, свято переконаний у тому, що в липні кожен нормальний студент мусить хоча б для галочки навідатися додому, мотнувся в Красномайськ. Спочатку в мене й насправді була думка залишитися там хоча б на місяць, але вже за тиждень безцільного вбивства прожарених, наче стейки, липневих годин, я, охоплений справжньою ейфорією, переминався на зупинці, міцно тримаючи сумку, натоптану бабусиними харчами. Я чекав на автобус, що евакуює мене з цього сільського пекла.

У напівмісті Красномайську можна робити хіба що дві речі — займатися сільськогосподарською працею і спиватися. Місцеві так і живуть: працюють і бухають. Колесо сансари розпочинає свій черговий оберт від посівної, прямуючи до вечірньої пиятики,— так без кінця. Якби зарплатню одразу видавали самогоном, це б усе спростило, але зробило б життя ще нуднішим.

До речі — я й досі не маю гадки, чому існування в селах і маленьких містечках таке тягуче і безпросвітне. Чому вся ця культурна еліта, театр, мистецтво, наука, гроші та політичні ігрища буяють виключно у столицях і містах-мільйонниках з катастрофічною екологією? Чому б усьому кращому, що вигадане людством, не перебазуватися в місцевості з чистим повітрям і натуральною їжею? Чому ті села й містечка залюднені майже самими рагулями і пияками, а не митцями і фінансистами? Це просто парадокс...

Інакше кажучи, в Красномайську мені було нічого робити — від праці на городі мене захистила бабуся, а спиватися було ні за що, та й не дуже хотілося, якщо чесно. Під час прогулянок центром я інколи зустрічав знайомих, але вже після перших вітань у розмові починала відчутно кристалізуватися ідея — збігати до циган за самогоном. На щастя, швидко з’ясовувалося, що ні у мене, ні у знайомого грошей нема, і подальша комунікація втрачала сенс. Хто, скажіть мені, ввів тут цей неписаний закон — що двом розумним істотам нема про що говорити одне з одним без алкогольної інтоксикації? Хто і коли вивів за дужки саму можливість тверезого діалогу? Може старші? Чи ті, хто стоїть над старшими?..

Я вигадав для бабусі якусь причину, начебто пов’язану із навчанням, а навчання вона поважала понад усе у цьому житті, втім, навіть не замислюючись над кінцевою метою того навчання... Інакше кажучи, набрехав про якийсь позаплановий екзамен, отримав «дари ланів», трохи грошви й повернувся до Харкова, у пустий гуртожиток.

За тиждень продукти скінчилися. Ще швидше скінчилися гроші. Стипендію мали дати лише у вересні, адже староста групи та інші відповідальні за це особи відбули у власних справах хто куди. Хто тут міг ошиватися у серпні? Хіба такі ж самі невдахи, як і я сам.

Невдовзі я почав голодувати. З відчаю пішов на будівництво, проробив тиждень — не сподобалось. І раптом звідти, звідки я й не чекав, прийшла допомога. Мабуть, насправді ніч видається найтемнішою перед світанком.

У безлюдному гуртожитку я зустрів одну ледве знайому дівчину з філфаку. Ми розговорилися, і вона розповіла, що літній школі живопису та малюнку потрібний натурщик. Платять копійки, але й робити нічого особливого не треба — стій собі протягом двох годин у плавках, доки тебе малюють. Вона б і сама пішла, але соромиться,— дівчатам там доводиться позувати топлес. Навряд чи мене можна було вважати атлетом, але в ті голодні дні я точно скинув з десяток кіло, тому мав цілком пристойний вигляд. Знайома і щодо цього мене заспокоїла: у студії працюють самі початківці, для них головне — відповідність твого реального торсу намальованому.

Така робота — по дві години, тричі на тиждень,— мене влаштовувала. Я ніколи не був надто сором’язливий і позував би навіть без нічого, але цього від мене не вимагали. В літній школі займалися малюванням більше двох десятків учнів — в основному, чомусь невродливі дівчата із зайвою вагою. Були й пара-трійка хлопців, абсолютно не схожих не тільки на художників, але й ні на що взагалі.

Липень трапився спекотний. Стовпчик термометра зрідка опускався нижче тридцяти, на асфальті можна було готувати яєчню. Заняття починалися зранку, оскільки вважалося, що саме в цей час найкраще природне освітлення. Я роздягався за ширмою і шльопав у в’єтнамках до подіуму в центрі аудиторії, скидав взуття і ставав босим на невеличку ковдру. Викладачка задавала мені потрібну асану, і вгодовані учениці починали переносити мій кістяк на папір. Незворушно стояти в одній позі протягом двох годин не надто зручно, але мені потрібні були гроші, а стояти все ж таки краще, ніж місити цемент і тягати шлакоблоки.

Часом мені дуже хотілося зняти плавки і позувати голим, щоб ці дівчата уважно роздивилися не тільки мої плечі і живіт, а й все інше, щоб вони малювали мене всього. Через це всередині розтікалося солодке і незнайоме еротичне відчуття, змішане з відчуттям таємної влади над тими, хто зараз дивився на мене. Коли мій член у плавках починав потроху набухати від повноти тієї влади, дівчата з першого ряду також починали дивитися на мене по-іншому. Вони трошки глибше вдихали повітря, і трошки ширше розкривали губи, і трошки міцніше стискали в пухких пальчиках олівці. Спостерігаючи за цим, я збуджувався ще сильніше, вони робили вигляд, що нічого не відбувається, а тим часом мій член більшав, і не тільки в моїх плавках