Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Пасто-ор...— зраділо протягла вона, звертаючись лише до нього.— А я ж шукаю, шукаю, поки дівчинка якась мені не підказала: йдіть у тринадцятий кабінет... То я до чого... Знаєте, пасторе, краще, мабуть, ви самі будете вести служіння, бо ми цього молодого чоловіка щось не розуміємо...

— Пішла геть звідси, стара суко! — раптом закричав Саша таким нелюдським голосом, що навіть я здригнувся, а жінка завмерла і повільно повернулася у його бік.

Несподівано Саша вихопив з-під френча пістолет і навів його на стару. Та вгледілася, і її обличчя вмить спотворилося — не через острах, а, скоріше, від обурення. Патрік схопився раніш, ніж вона встигла хоч щось вимовити, обережно обійняв її за плечі і повів у коридор, заспокоюючи її, щось туркочучи дорогою, ніби заколисуючи: «Виганяємо бісів... диявол... божевільний...»

Стара механічно пересувала ноги, здається, навіть не розуміючи, що взагалі тут відбувається.

— Бачу, в тебе остаточно дах з’їхав,— констатував прес-секретар.— Що далі?

— Згодом звикнете! — розреготався Нестор, наливаючи собі текіли.

Саша важко дихав, він був наче в гарячці. Все ще стискаючи в руці пістолет, він зробив крок до столу, перехопив налиту Нестором склянку і хильнув її сам.

— Та він же ось-ось когось грохне,— відгукнувся прес-секретар.— З цим і до бабці не ходи. А вам усе по барабану.

— Ти, брате, може, приїжджай до нас на базу на вихідні,— запропонував Ілля.— У нас природа! Посмажимо шашличок, почитаємо Леніна, якогось духовного оновлення, можливо, зазнаєш... Тобі треба змінити обстановку!

Двері знову відчинилися, цього разу з прискоренням, немов би від удару ногою. На порозі неочікувано з’явилася Соня Купер. З першого погляду було ясно, що Соня вже фантастично п’яна, я ще ніколи не бачив її такою. Туш на її віях розтеклася, на куртці темніла якась пляма, на колготках я помітив стрілку, та й вигляд вона мала, як і повинна виглядати студентка після буремного нічного загулу. До того ж вона тримала в руці недопиту пляшку червоного вина. Увесь її вигляд свідчив про те, що вона вже досягла тієї стадії алкогольного сп’яніння, коли плювати на все, коли людина робить такі речі, що приводять її за ґрати. В іншій руці у неї диміла тоненька сигаретка.

Незважаючи на це, Соня одразу помітила зброю в руці Саші і несамовито розреготалася.

— Ну, вбий мене, падло! — скажено вигукнула вона.— От візьми і застрель прямо зараз! Не тягни! Чи лячно? Піф-паф — і все! Візьми ту штуку й садони мені прямо у цицьку!.. Ех ти, навіть на це не здатен, сцяна ганчірка!..

Саша насправді цілив у неї з пістолета. Ми спостерігали за цією сценою, як очманілі. Тільки Нестор гукнув: «Е, е!», а в наступний момент у мене виникла тверда впевненість, що Саша зараз пальне в неї. Соня ж дивилася на пістолет з величезною зацікавленістю, а потім зітхнула і з гірким почуттям вимовила:

— Яке ж ти гівно, Сашо!

Саша опустив руку. Соня одним духом допила залишки вина, проливши трохи собі на сукню, а потім, розмахнувшись, жбурнула пляшку Саші в голову, але схибила. Пляшка поцілила прямо у сейф і з дзенькотом розлетілася на друзки. Саша навіть не ворухнувся і не зрушив з місця. Між тим, Соня помітила на столі гірку амфетаміну і рушила до неї. Заправившись двома чималенькими доріжками, вона схопилася за Несторову текілу і налила собі у його склянку.

— Звичайно,— розвів руками Нестор,— пригощайся!

Ми мовчки спостерігали за нею. Які вже там карти! Вицідивши текілу, Соня виявила, що десь загубила запалену сигарету, і тут же дістала з м’ятої пачки наступну. Нестор дав їй прикурити. Аж раптом вона похитнулася і була змушена спертися на стіл, так що Нестор ледве встиг прибрати бонг і тацю з феном з-під її дупки. Соня забралася на стіл з ногами, підтягла коліна, обхопила їх обома руками й почала щось монотонно розповідати — ніби сама собі. Незважаючи на це, всі чомусь нашорошили вуха і почали дослухатися. У мене навіть виникло враження, що всі, скільки нас є в цій кімнаті, чекають від неї якоїсь важливої відповіді.

— Коли ми познайомилися, я ще подумала: «Яке ж воно чудне!» — вела Соня, глибоко затягуючись.— Ще й рудий! І веселий! І в нього завжди є! Ти, ти підсадив мене, тварюко, на цю гидоту!

Саша слухав мовчки, уважно дивлячись на неї.

— Ну, то й годі,— раптом пом’якшала Соня.— Підсадив і підсадив, буває! Я тоді подумала: «Може, мені у нього закохатися?» І вирішила — закохаюся! Буває, вирішуєш серцем, а буває, що й розумом щось відчуєш, і незрозуміло, в яких випадках виходить більш вдале рішення. Не помічали? І все одно, як не крути, а виходить сама нісенітниця! Як же я в тобі все це побачила? Боже ж ти мій...

Вона сплеснула руками і вгледілася в Сашу, наче сама собі не маючи віри. Саша підсунувся на крок ближче. Прес-секретар тим часом скоса поглядав на залишки амфетаміну і якось, майже не рухаючись з місця, наближався до нього. Ілля уважно дивився на Соню. Вона зіскочила зі стола і раптом швидко і голосно заговорила:

— Ти ж пусте місце! Тільки на покійницю й дивився! А