Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Нас накрили зенітки! Де ми, чорт забирай! Що за чортівня?
Стривожений Йоссар’ян умить розплющив очі і побачив попереду димчасті клубки розривів — вони немов накочувалися звідкілясь згори — і добродушне, гарбузоподібне обличчя Аарфі, який з цікавістю, хоча й не без подиву, споглядав своїми зміїними очицями дедалі ближчі вибухи.
Переляканий Йоссар’ян раптом відчув, що з ним щось не те. Одна нога немов здерев’яніла. Макпростак круто повів машину вгору, варнякаючи щось у переговорний пристрій, — певно, вимагав команд. Йоссар’ян рвонувся було, щоб глянути, де вони опинилися, та не зміг зрушити з місця. Його наче паралізувало. В ту ж мить він відчув, що йому мокро. Він глянув униз, туди, де штани, — підкочувався враз приступ кволості і нудоти. Страшна бура пляма швидко повзла від паху угору по сорочці, немов якась морська потвора, що замірилася зжерти його. Його поранено та ще й куди: із просякнутої кров’ю штанини на підлогу стікали червоні струмочки, схожі на метушливих, невгамовних черв’ячків. Серце в нього завмерло. Ще один потужний поштовх струснув увесь літак, та Йоссар’ян не міг відірвати погляду від тієї запаморочної рани. Здригаючись від гидливої млості, він гукнув Аарфі на поміч.
— Мені порвало мошонку! Аарфі, мені порвало мошонку! — Але Аарфі нічого не почув. Йоссар’ян нахилився й потяг його за руку. — Аарфі, рятуй мене! — з риданням у голосі благав він. — Мене поранило! Мене поранило!
— Що? — запитав Аарфі і втупився в Йоссар’яна з якоюсь химерною, порожньою усмішкою.
— Мене поранило, Аарфі! Рятуй мене.
— Я тебе не чую, — відказав Аарфі, чемно здвигнувши плечима.
— Та ти поглянь! — простогнав Йоссар’ян, показуючи на темну калюжу крові навколо себе, що зростала на очах. — Мене поранило! Рятуй мене, ради бога! Аарфі, рятуй мене!
— Не чую, — незворушно повторив Аарфі, прикладаючи рупором свою пухку короткопалу руку до білої раковини вуха. — Що ти кажеш?
— Байдуже, — відповів Йоссар’ян гаснучим голосом. Йому раптом забракло сил волати далі у цьому сміховинному, моторошному й безнадійному становищі. Він помирав, і нікому не було до того діла. — Байдуже…
— Що? — прокричав Аарфі.
— Мені порвало мошонку! Невже не чуєш? Мене поранило в пах!
— Все одно не чую, — з докором мовив Аарфі.
— Я кажу — байдуже! — зойкнув Йоссар’ян, із жахом відчуваючи, що слабне, що він у пастці. Його затіпало, як у пропасниці.
Аарфі скрушно похитав головою й підсунув мало не під ніс Йоссар’янові своє похабне біле, як галушка, вухо.
— Говори голосніше, друзяко! Говори голосніше!
— Відчепися від мене, гаде! Тупа, бездушна тварюко, відчепися! — схлипнув Йоссар’ян. Йому хотілось товкти Аарфі кулаками, та в нього не було сили навіть підняти руку. Потягло на сон, і Йоссар’ян звалився на бік, геть непритомний.
Осколок поранив його у стегно. Опритомівши, Йоссар’ян побачив, що біля нього, стоячи навколішках, порається Макпростак. Йому відразу полегшало, хоча з-за плеча Макпростака з незворушною цікавістю виглядала рожева, мов у того відгодованого херувима, пика Аарфі. Йоссар’ян кволо усміхнувся до Макпростака і, переборюючи знемогу, запитав:
— А хто за штурвалом?
Макпростак, мабуть, не почув його; серце в Йоссар’яна тривожно закалатало, і, набравши в легені побільше повітря, він повторив своє запитання якомога голосніше.
— Слава богу, ожив! — глянувши на Йоссар’яна, вигукнув Макпростак і з полегшенням перевів подих. Сміхотливі зморшки, що розбігались віялом від куточків його очей, немов побілішали, а обличчя лисніло від поту й кіптяви. Він дбайливо обмотував довжелезним бинтом ногу Йоссар’яна поверх ватного тампона, притиснутого до внутрішньої сторони стегна.
— За штурвалом Кристі,— промовив Макпростак. — Бідолаха трохи не зарюмсав, як мале дитя, коли почув, що тебе поранило. Він боїться, що рана смертельна. Тобі перебило артерію, але, здається, кров я затамував. І впорснув трохи морфію.
— Впорсни ще.
— Трохи пізніше. Коли рана знову почне боліти.
— Вона й зараз болить.
— Чому бути, тому бути, того не минути, — проспівав Макпростак і впорснув іще одну ампулу морфію Йоссар’янові в руку.
— Скажи Кристі, що я… — почав був Йоссар’ян, але світ перед його очима багряно скаламутнів, поплив якимось полуничним киселем і потонув у низькому баритональному гулі. Він знову знепритомнів.
Очумавшись у санітарній машині, він підбадьорливо усміхнувся до Дока Дайліка, чий понурий профіль, схожий на профіль довгоносика, невиразно мелькнув перед ним, а потім в очах замерехтіли, чорніючи, трояндові пелюстки, і він знову поринув у бездонну пітьму небуття.
Йоссар’ян прокинувся у шпиталі і знову одразу ж заснув. Коли прокинувся ще раз, ефіром уже не пахло, а в ліжку навпроти лежав у піжамі Данбар і запевняв, що він зовсім не Данбар, а Фортіорі. «Зсунувся з глузду», — подумав про нього Йоссар’ян і спробував скривити скептичну міну, почувши таку новину, але знову заснув і прокинувся остаточно чи то за ніч, чи то за добу. Медсестер у палаті не було. Він підвівся й виліз із ліжка, щоб дізнатися, що тут діється. Підлога під ним гойдалася, як пліт на морі біля пляжу, а коли він шкандибав через прохід, шви на внутрішній стороні стегна смикали йому шкіру, немов кусючі хижі рибки; кульгаючи, він підійшов до спинки Данбарового ліжка й переконався, що Данбар сказав правду: той уже був не хто інший, як молодший лейтенант Ентоні Ф. Фортіорі.
— Що за чортівня?
Ентоні Ф. Фортіорі підвівся з постелі і зробив знак Йоссар’янові йти слідом. Хапаючись за все, що траплялось йому на шляху, Йоссар’ян зашкутильгав за ним по коридору, далі до сусідньої палати й зупинився перед ліжком якогось зацькованого на вигляд пацієнта з прищавим обличчям і скошеним підборіддям. Уздрівши їх, зацькований молодик квапливо підвівся на лікті. Ентоні Ф. Фортіорі тицьнув великим пальцем собі через плече й кинув:
— Мотай звідси, гнидо!
Молодик зіскочив на підлогу й дав драла. Ентоні Ф. Фортіорі заліз у ліжко і знову зробився Данбаром.
— То був Е. Фортіорі,— пояснив Данбар. — У твоїй палаті не знайшлося вільного ліжка, тож я натиснув на нього своїм капітанським званням і прогнав його на моє місце. Виявляється, і капітанське звання на щось придатне. Раджу й тобі якось спробувати. І чим раніше, тим краще, бо ти, я бачу, ледве стоїш на ногах.
Йоссар’ян і справді відчував, що