Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
Але Влади нема, і розказувати нема кому. В посірілому й збляклому, як у рентґенкабінеті, світлі, в сизих паволоках диму, Лисий з Адькою, гойдаючи головами, мов ляльки в анімаційному фільмі, провадять між собою якусь нуднющу, до гикавки пустопорожню гру — як у більярд перекочуються словами:
— Ви, Миколо Семеновичу, обов'язково мусите про це написати…
— Дорогенький ви мій, уся підготовча робота в мене давно скінчена, залишається тільки сідати й писати, але ж ви знаєте мою зайнятість…
— Ум-гу, і ще й я забираю у вас час… Але мушу, вибачайте вже, — де я такого, як ви, спеціаліста знайду! Та в мене, власне, вже й все, довше вас не буду затримувати — досьє вам залишу, роздивитеся собі вдома як слід, а висновок напишете, коли буде вільна хвилинка…
— Ох і на шахрайство ж ви мене, старого, підбиваєте!..
— Ну яке ж шахрайство, Миколо Семеновичу, ви ж самі кажете — ймовірність авторства Новаківського фіфті-фіфті, отже, думки експертів можуть розділитися — хтось скаже «так», а хтось «ні», то що ж поганого в тому, що сказати «так» нам із вами в даному випадку ще й пряма вигода?..
— Та я давно знаю, що ви демон-спокусник, перед вами, мабуть, жодна дама ще не встояла… До речі, а чому це ми досі не випили за прекрасну даму за нашим столом?
Прекрасна дама — це я. Така в цьому фільмику моя роль. Всміхаюсь і покивую головою, мов на шарнірах, поки Лисий (стоячи, аякже, ґаспада ґусари, стоячи, і Адька також підводиться — знехотя, як підліток, змушений бавити малу дитину, сяйнувши мені водночас змовницьким і поблажливим, як здвиг плечима, поглядом: мовляв, що вдієш…) несподівано жадібно, мов нарешті допався, вихиляє одним духом півкелиха коньяку, знов демонструючи мокрі підпахви своєї бідної сорочки, — і видно, що насправді йому зовсім не хочеться нікуди звідси йти: що ніяких гіперважливих справ у нього немає, нічого важливішого й любішого серцю, аніж ось так сидіти в люднім теплі кав'ярні, втішатися надурняк ситою стравою й доброю чаркою — і мати перед ким говорити. Говорити й говорити, от що найважливіше. М'яти своє життя словами, як ріденько напхану подушку, щоб надати йому форми. Український андеґраунд, маловідомий пласт нашої культури, ми з Мишком Грицюком. Утовкти, укласти, випхати своє життя вмовленим у нього значенням: поки говориш, і ще якийсь час по тому, форма держиться, — а потім знов усе розлазиться до попереднього стану. Тому треба говорити без упину. І те старе бабисько, що трусило переді мною фарбованими кучерями, мов старлетка перед грошовитим «папіком», — вона теж хотіла наговорити собі якесь інше життя, аніж те, благополучне й нікчемне, котре прожила. Заднім числом вставити в нього ту пружинку, якої в ньому не було.
Господи Боже, та чи я довіку приречена їх усіх жаліти?!..
І я знову хапаюся за свій келих, бо що маю робити? Тим більше, вони ж із Адькою пили «за дам» — виходить, нібито до мене пили, а значить, мені тепер слід відповісти тим самим, не сидіти ж ступою, — випити до них, ґендерно симетричним жестом: дай Боже здоров'я, і вам також усіх гараздів, многая літа… Тьху, блін, що я плету, яка многая літа — це ж не іменини, це вже радше поминки. Мої поминки по Вадимові, угу. По Вадимові, який теж нічого не може зробити, бо в нього вибори. Ні, гірше — по Вадимові, який виявився Владиною поразкою: виямом, у який ускочило її життя — мов «гарлі-девідсон» із розгону на трасі.
Ні-ні, коньяку мені не треба, дякую.
Адька каже, що в нього, до речі про дам, є ще одна невеличка справа, в якій цей Коньяк Семенович міг би йому допомогти, себто не йому, а одній дівчині, — і Лисий радісно нашорошується, носом і окулярами, мов лис, зачувши курник: так-так, і що ж за справа?.. Він щасливий уже з того, що його ще не женуть, свято триває. Натомість неприємно ціпенію я: що за дівчина?.. Адька вічно кимось клопочеться, комусь допомагає, а всі ці молоді дівки, що, мов із цепу зірвавшись, кидаються тепер під кожного сяк-так грошовитого хлопа, як Анна Карєніна під поїзд, взагалі ніякого стриму не знають, ні стриму, ні страму, і я легко можу собі уявити, як яка-небудь така ляля-барбі, свіженька й тугенька, щойно з конвеєра, — ой ні, краще не уявляти… Це теж щось нове, раніше в мене таких клінічних нападів ревности не бувало, а тут я вже кілька разів за вечір ловлю себе на тому, що мене дратує оте надміру голосисте, «всі-дивіться-на-мене» сопрано за сусіднім столиком — із розкішною, так і хочеться занурити туди руки, каштановою Ніагарою волосся, як у рекламі шампуню, — і що добре, що Адька сидить до цієї Ніагари спиною, а це вже параноя в повному цвіту, приїхали… Ага, а дівчина, про яку мова, це, значить, Адьчина секретарка. Так, звичайно, я її пам'ятаю, бачила (шльондра, що ніде проби ставити, нахраписта й хитра, не його тип).
Секретарки, масажистки, етажерки, асистентки — який же, коли вдуматися, широкий у платоспроможного мужчини вибір на ринку молодих і спраглих кращої долі жінок! І як мені було попервах подобалося, коли при появі на людях із Р. там, де нас не знали, мене до тієї самої ринкової категорії залічували на око офіціанти, готельні служби чи стюардеса на літаку (я перехопила її погляд, коли Р. на тому амстердамському рейсі гладив мені стегна під відкидним столиком), — як це було феєрично-весело, як заводило!.. Таке постійне хихотливе, шампанське збудження: королева на карнавалі, перебрана за пастушку. О'кей, бос, як скажете, бос, — дико сексуальна гра. Я тебе хочу прямо тут і прямо зараз. Мовчання його водія, який віз нас в аеропорт, — професійне мовчання, непробійне, як яйце Курочки-Ряби, дід бив-бив, не розбив, — таке мовчання оплачується окремо, такі мовчуни інтерв'ю не дають (а шкода, і тоді мені було шкода, все-таки журналіст у мені не вмирав ніколи!). Коли довкілля приймає тебе за шлюху і мовчить або ввічливо шкіриться, як той портьє, що вручав Р. ключі од номера (хоча розмовляла з ним
