Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

— Щось ти дуже аґресивний робишся. Проти ночі?

— Лялюська. Моє ляленя, ти чудо мале, я вже за тобою скучив.

— Це ти чудо. Гаразд, їду в «Купідон».

— А я лечу. На крилах кохання. Уже випускаю шасі.

— Шасі? Це так тепер називається?

— Фе, безсоромна дівчинка!

— Будь обережний, на дорогах слизько.

— Буду. Обіцяю. Цьомчик.

— І тобі.

Пальці мені більше не тремтять — поворот ключа, і мій любий, слухняний Ґольф, чудесна машина, радісно вереснувши, мов зачекавсь уже стояти, зривається з місця. На виїзді з арки, де мушу пригальмувати, припалий до землі, мов йог, головою в плечі, котяра — недалеко й забіг! — проводжає мене недовірливим, як у Юлічки, поглядом. Насилу гамую бажання помахати йому крізь шибу: гарного вечора, почваро!..

II. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». «Я ЇЇ ВБИВ»

…Щось вони поміж собою гомонять, Адька і цей лисоподібний дядечко зі скорбним ротом і ріденьким безбарвним волоссям під колір залисинам (як йому на ім'я, я вже забула), Адька виймає якусь течку, шарудить паперами, дядечко витягає окуляри й чіпляє на носа, — все це як за склом. Не можу я дослухатися, не можу брати участи в розмові. Тільки хлебчу вино, як воду, і вряди-годи, коли дядечко непевно поглипує на мене з-під окулярів, означую мирний характер своєї присутности вимученою посмішкою, — придається звичка контролювати обличчя перед камерою. Хай би вже швидше собі йшов. І комірець у нього несвіжий.

— Чому ти нічого не їси? — помічає турботливий Адька.

Чому? Та тому, що мені й без їди з душі верне. Просто фізично тяжко зараз — глитати шматки чийогось печеного м'яса. Якогось безневинного теляти, що в цвіті юности дістало довбнею по голові. Ніби спускаєш по стравоходу каменюки, які так і лишаться лежати там у шлунку навіки. Знову мовчки всміхаюся, цим разом вибачливо, — і знову хапаюсь за келих з вином, як за поручень у розхитаній маршрутці (в цій кнайпі так само переповнено, і так само тхне, як у маршрутці, — мокрим одягом і тютюном). Отак воно люди й спиваються.

Вадим мене не прийняв би, якби знав, із чим я до нього прийшла. Можна не сумніватися — сховався б, і телефона б не брав. Він і так останнім часом мене уникає — невже гадає, що я стану пред'являти йому за Владу якісь рахунки? Зразу ж, мов виправдовуючись, ринувся мені за Катруську оповідати — що недавно з нею бачився і що на канікули возив її до Швейцарії кататися на лижах, як мило з його боку. Ніби я про це не знала ще раніше, від Ніни Устимівни. Говорив і говорив, мов боявся, що я його переб'ю. І яка Катруська вже велика дівка, і як за нею там в Альпах упадав німецький хлопчик. Тільки я від Н. У. знала й дещо інше — що, крім Катруськи, з ним літала ще й його масажистка, якась Свєточка. Що ж, життя триває, і не вік же в жалобі ходити, еге? Чоловік, звиклий до моногамного зв'язку, пропаде, як звір із зоопарку, коли пустити його назад на волю, — хтось мусить доглянути осиротілого дядька. Свєточка, то й Свєточка. Хоч я й не думаю, щоб це було для дівчинки відповідне товариство.

(Мені взагалі не хочеться думати, що з неї може виростити Ніна Устимівна, — надто добре я знаю, скільки сил свого часу забрало Владі вивільнитися з-під материного впливу. Якщо тільки вона дійсно вивільнилась, якщо таке взагалі можливо.)

Господи Боже, чим, ну чим її міг цей Вадим зачарувати?!

Адька, завваживши, що мій келих спорожнів, мовчки підливає з пляшки, не чекаючи на офіціанта, — Адька вміє поводитися з хворими, рідкісний хист для чоловіка. Та ні, він просто мене любить, моє сонечко, зайчисько клаповухий, а я — невдячна тварюка, аж сльози каяття раптом підступають до горла, пощипують у носі: Адюська, рідний мій!.. І чого тут сидить цей поношений лис, коли вже він забереться геть?.. О чорт, це що ж, я так швидко сп'яніла?.. Вже й піднебіння затерпло, мов металевою осугою взялося, — треба-таки щось погризти, найкраще хлібчика з маслом, жир нейтралізує алкоголь, це я пам'ятаю ще зі студентських часів — жир нейтралізує алкоголь, цього мене ще Сергій учив. Чи, мо', не Сергій, а хтось інший?

Найгірше ж, що я тепер не можу позбутися паскудної, гнилої думки — як на колготках, вкралася «стрілка» й повзе, і нічим її не замажеш, — а як поводився б Адька, якби раптом загинула я?.. Чи здичавів би, чи теж би шукав заміни? Що ж, принаймні в мене немає дитини, це вже плюс. І картин я по собі також не залишу — а ретроспективи телепередач, слава Богу, ніхто ще не додумався влаштовувати: телепередача вмирає в ту мить, коли гаснуть титри й починається реклама. І людина так само: як тільки засипано могилу, починається реклама, небіжчик стає інформаційним продуктом, і нема вже способу відрізнити брехню від правди. І щодалі, то менше надії. Так, як відшукати коли-небудь оті Владині картини з франкфуртського рейсу, — на що у Вадима, за його словами, «зараз немає часу». Вибори ж на носі, я що, не розумію? Ні, я не розумію. Хоч убий, не розумію, і ніколи не зрозумію: як можна було майже чотири роки прожити з Владиславою Матусевич — і навіть не здогадуватися, з ким ти жив.

Її посмертну виставку в Нацмузеї Вадим, правда, зафундував, найняв куратора, — як сам хвалився, найкращого (у Вадима завжди все найкраще!), в дійсності ж тільки найрозкрученішого: я тоді марно намагалась йому втовкмачити, що це не одне й те саме. Ото від того вернісажу вперше війнуло мені, як несвіжим віддихом із пофарбованого рота, якимось вульґарним, купецьким душком, який за життя до Влади не приставав: не потрібен там був громохкий рок-гурт при вході, всі ті музики в льотчицьких шоломах, що потім никали по залах із благісно обдовбаними усміхами, ані ґотичного вигляду дівулі з кошиками живих троянд, якими вони навіщось посипали підлогу (креатив модного куратора, котрий знає, як роздути кошторис!), і відео, нарізане, як салямі, з роликів тих європейських музеїв, де виставлялися Владині роботи, теж було якесь несмачно претензійне, наче реклама тураґентства, і так народом і сприймалося: «А ето хдє, хдє?» — з ожилим інтересом — куди більшим, ніж до розвішаних по стінах полотен, — перепитували в своїх супутників з'юрмлені перед екраном дами, вистроєні як на гламурну фотосесію, декотрі навіть із пір'яними боа на плечах у тон сукням, — втім, кілька було серед