Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

— Це правда, один лише Грицюк чого вартий, — притакую, проте, покірно: Грицюка Влада вважала генієм, казала, що то був один із найліпших скульпторів двадцятого століття.

Дядечко якось тьмяніє, немило заскочений моїм усезнайством: може, це його коронна тема, і він воліє сам-один бути володарем таємного знання? — але зараз же себе й опановує і поблажливо оскіряється, тепер він — сама поблажливість:

— Мишко, хе-хе, Мишко Грицюк, бідолаха… Йому було важче, ніж нам усім, — репатріант усе-таки, звик до вільного світу, хоч і в злиднях виріс у тій своїй Арґентині… Скільки його довелося вчити, а до багатьох наших реалій він так і не звик…

Ага, то це, значить, не стільки лекція заповідалася, скільки меморіал собі-коханому — з Грицюком і всіма іншими померлими в підніжжі. Тільки телекамер і бракує (їх маю забезпечити я). Вираз мироточивої фізіономії недвозначно дає при цьому зрозуміти, що один із найліпших скульпторів двадцятого століття Михайло Грицюк, для мого візаві просто Мишко, якщо й був чогось вартий, все ж складався переважно з гідних співчуття слабостей (може, навіть шкарпетки йому смерділи?), — втім, слабостей простимих, надто між друзями, не ображайся за наїзд, старий, ми тут всі свої… «Покоління», еге ж, — як, складаючи руки циркулем, повторював той неприємно вертлявий художник на Владиному вернісажі, — тільки той був подібний до щура. І чого вони всі подібні на якихось тварин — на щурів, на тарганів, на лисів, чи це в мене шизуха така починається?.. Така собі галюцинація в стилі Гойї: зграї істот із тваринячими головами никають довкола, посмикуючи носами, зазираючи в маснички, — спочатку загризши тих, хто був чогось вартий, а потім бенкетуючи на їхніх кісточках. В пам'яті зринає писок тої старої поетеси, від якої я колись дві години вислуховувала прокльони на адресу страшного радянського режиму — що не влаштував їй ювілейного вечора в рік, коли Стус одержав свою смертну «десятку»: у тої теж був такий самий — жовчно ображений, присьорбуючий при розмові рот, її миску теж обійшли при роздачі, тільки старуха хотіла в ту миску вже не просто уваги телекамер, як цей мистецтвогриз, а, бери вище, — мученицького вінця, і терзала мене на те, щоб я їй підпряглась його плести… Тоді в мене теж був жорстокий депресняк, і я так само тупо бухала, і навіть зовсім неподалік звідси, через дорогу, — в «Барабані», нашому улюбленому журналістському стійлі, куди більше не піду, бо не хочу зустрічати своїх колишніх колеґ — і бачити, як вони одводять очі. І на яких тварин робляться схожі.

І тут відбувається дивна штука. Може, я справді вже п'яна, але чогось мене буквально прошиває дрожем, наче бозна-яке відкриття, цей збіг, як повтор у танці тої самої фігури, — місця, часу (тоді також була зима, сніг лежав!) і дійових осіб: те бабисько і цей лисий, мій тодішній давучий жаль од марности батькового життя, як тепер — Владиного: і тоді, й тепер на мені висить по небіжчику, чиє життя вже по-справжньому нікого, крім мене, не обходить, і мене як магнітом знову приводить туди само, на той самий міський п'ятачок, у кнайпу, де я так само сиджу за столиком і п'ю, щоб хоч трохи розчинити той неперетравний, як заковтнута каменюка, жаль у пекучому плині алкоголю, — бо той жаль вимагає собі вологи, авжеж, і недарма в народних піснях завжди мовиться про те, щоб «утопити жаль», як не в мед-горілочці, то глибше — в річці, в морі, бо якщо його нічим не розвести, він сам, своєю вагою, буде чавити з тебе вологу як патоку, як сироватку з сиру, тихою сльозотечею без кінця-краю, як осіння сльота, аж доки не вичавить із тебе до краплі всі жизні соки, і ти стверднеш і задубієш, остаточно зрісшись із ним, зробившись ним — отим непідйомним жалем, каменем, соляним стовпом… І я таких жінок і зустрічала — серед матерів, що втратили дітей: що отримували їх із Афганістану «грузом 200», в залютованих трунах і, припавши до цинкових бортів та дряпаючи їх пальцями, допитувалися: «Синку, синоцю, чи ти тут?..», — а через двадцять років згадували те чування при безликому гробі й свій порив кинутись за ним у яму, коли спускали, як останню годину, коли були ще живі… Ніні Устимівні таке, здається, не загрожує, вона сама якось казала, що вже виплакала всі сльози, але періодично ще проливається, раз у раз прикладає в розмові хусточку до почервонілих очей, — значить, іще не всі, в ній ще багато вологи, вона навіть за гороскопом — Водолій, живлюща стихія… Ну а про Вадима й мови нема — Вадим не хранитель чомусь, що пішло в землю. Але, до холери, хтось же мусить подбати про те, щоб добути з Владиного життя «сторі», не може ж воно просто так, урвавшись, розсипатись, як намисто з порваної шворки, — жодне людське життя не повинно так розсипатись, бо це б означало, що воно нічого не варте, нічиє взагалі, і якого хріна ми тоді всі тут товчемося?..

Я знову чую в устах цей смак нерозчинного жалю — той самий, що й три роки тому, і назавтра похмільна згага пектиме в устах так само — содою й сіллю. І цей повтор через три роки того самого сюжету, тільки з іншими учасниками на тих самих ролях, чомусь видається мені неймовірно значущим, сповненим якогось мало не містичного сенсу, — милий Боже, а що, коли ціле наше життя й складається, тільки ми цього не помічаємо, з власне таких повторів, як геометричний орнамент, — і в цьому й є розгадка, головний секрет, закладений у кожному людському житті?..

Два яскраво освітлені, як вікна серед ночі, епізоди на відстані трьох років, наче розміщені на витку невидимої спіралі, що сполучає єдиним, наскрізним смислом «тоді» й «тепер», — в міжчасі між ними клубочиться тьма-тьмуща інших епізодів і зустрічей, і може, якісь із них теж колись так само повторяться, винесені невидимою пружинкою нагору, спалахнуть із такою ж обпікаючою силою пам'яти, виявивши свій, наразі нерозглядний, смисл, — як спалахував у дитинстві темний оскалок розбитої пляшки, коли глянути крізь нього на сонце: ефект, якого прагнула домогтися Влада в «Секретах» (застиглий, як гречаний мед, бурштин, прокреслений колихливим золотим стібком…), —