Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

то працював сторожем, чи доглядав за кенґуру, хоча незрозуміло, чого за ними в Австралії й доглядати?). То цей страх підіймав їй волосся, коли восени 1990-го ми з нею курили одну цигарку на двох у скверику на Золотоворітській — отут-таки, через дорогу, де тепер казино (і звідтоді мене й водить магнітом круг цього місця от уже чотирнадцять років!), — і гарячий вітер тектонічних розломів гнав повз нас самопальні, ще на ротапринтах тоді друковані летючки, і гірка кава з оббитих чашечок обпікала піднебіння, «в нас не було молодости, Дарино», — була, Владусю, була, оце ж вона й була, наша молодість — і молодість країни, яка тоді народжувалася на світ із прибутного гулу Майдану, з хлопчиків із серафічними обличчями й білими пов'язками голодуючих, яким ніхто ще тоді не додумався платити за те, що вони готові були вмерти, і вони справді готові були вмерти, а хто досі не вмер, тим гірше для нього… Був у моєї Влади цей страх, авжеж був, хоч як глибоко захований, — ґенетичний, від матері успадкований, від Ніни Устимівни… А може, й іще давніший — від тих її діда з бабою, комсомольців, котрі в тридцять третьому втекли до міста й стали робфаківцями, зумівши не вмерти разом зі своїми односельцями — і ще хтозна, чим за те заплативши… І з цього самого страху, який не залишав їй, у її власних очах і в очах заздрого довкілля, права на помилку, вона й застрягла з Вадимом так небезпечно довго — на тій фазі, коли вже перевертаєш свої дні важко, як мокру землю лопатою, бо на місце погаслої любови, чи того, що нею було здавалося, приходить порожнеча, — а в порожнечу завжди й неминуче, як чорна вода, натікає смерть: боюся спати, засну — і вмру…

О чорт, згадала! Вона ж мені й розказувала, десь улітку, перед нашим інтерв'ю ще, свій сон — докладно розказувала, сон був про Вадима, але я запам'ятала звідти тільки один образ (чужі сни взагалі кепсько запам'ятовуєш, як і переказані фільми, котрих не бачив сам), — кудись Вадим її приводив, на якийсь пагорб, сірий, як місячна поверхня, що починав осуватися їй із-під ніг, і вона бачила, що то насип цементового піску, — справді, що може бути мертвіше?.. Здається, там навіть ворони були — чорні, жирні, лискучі… Мені б тоді їй і сказати — Владухо, кохана, ріж полу і втікай на чім світ — як і десять років тому, за тим самим рисунком, тим самим твоїм карколомним орнаментом: ти ж можеш, ти це вже робила й знаєш, коли треба вдаватись до такої хірургії, — і хрін з ним, із цим чоловіком, і з його, чи пак твоїм, пентхаузом — у засклених пливучих хмарах, дзеркальних поверхнях і білих шкіряних пуфах: краса, таки дослівно, неземна, з вічним видом на небо, хоч продавай квитки й води відвідувачів, цей дизайн тобі вдався, але хрін із ним, одірви од серця і втікай без оглядки, бо цей чоловік, якому одна жінка вже підозріло від'їхала кудись у напрямку дурки, є явно небезпечний, є такі чоловіки — спресовані всередині себе на непробійне самовдоволення, котре ми помилково приймаємо за силу, — і вони роблять мертвим усе, до чого торкнуться, навіть секс. Такі чоловіки люблять владу, і вона легко йде їм до рук, бо коли хтось пре вперед із такою непробійною самовпевненістю, то дуже важко не повірити, ніби ця людина пізнала істину і, коли слухатимешся, вділить її й тобі, — важко повірити, що такий потужний панцир не несе з собою ні фіга, крім себе самого… Але це вже тепер я така розумна, а тоді я ще нічого цього не знала, — це було ще до мого знайомства з P., і я була дурна й наївна, як пучок петрушки. Дарочка-дурочка-дірочка.

Чому слово «смерть» у нас жіночого роду, звідки така дурниця? Смерть має бути мужчиною; принаймні смерть жінки. В германських народів, здається, так і є, а з них же ліпші од нас містики. «Я її вбив» — це навіть і звучить краще, переконливіше, ніж «я його вбила». Не допускає полегшених тлумачень: я його вбила своєю зачіскою, я його вбила одною фразою, — чоловіки так не говорять. Або: я його вбила своїм мовчазним презирством, — сміх, та й годі. Клав він на твоє презирство, якщо його взагалі завважив, — а що він взагалі завважив?..

Нічого я не знаю про те, яка війна між ними могла точитися в ту останню Владину осінь, коли вона стрімко віддалялась від нас усіх, окрита зимним, нетутешнім посвітом відчуження, як монастирський служка, якому скоро приймати постриг, — не знаю, і ніколи вже не дізнаюся. І Вадим того не знає — він і тоді навряд чи підозрював, яка роль йому випала в її житті. (Якимось холодком здогаду його було трохи протрясло, коли вона загинула, — в ті перші тижні, коли він заливав свій жаль алкоголем і, як бізон, пер ночами на Бориспільську трасу, мов хотів наздогнати втікачку й вернути її назад, — але він не дав тому здогаду себе глибше розтрусити, і ніякі протяги з того боку його вже не проймуть.) Ніхто, крім небіжчика, не може бачити в повному обсязі його смерти. Бачити, як вона розвивалася, як, день по дню, визрівала, мов овоч. Живим зі сторони видно вже допіру результат — те, як перестиглий плід зривається з гілки під власною вагою. І тільки сам небіжчик знає, як до того дійшло.

«Дай я зроблю з тебе живий портрет, Дарино, мені давно хочеться…» у ванній — радше бездоганно стильній, ніж розкішній: без скоробагацьких євронаворотів, без усяких там римських терм та позолот, — ще пахло недавнім ремонтом, фарбою й лаком, і це трохи нагадувало запах у Владиній майстерні, — може, якраз це й увімкнуло в ній робочий рефлекс, засвербіли руки (малярство, любила повторювати, це насамперед ручний труд, ремісницький!)… Вона працювала не як звичайно візажистки — посадила мене не до дзеркала, а лицем до себе, не розмовляла зі мною, не коментувала нічого по ходу, натомість принесла магнітофона і ввімкнула Queen — The Show Must Go On. Чим довше я сиділа, підставивши їй обличчя й заплющивши очі, тим дужче мене пробирало морозом. Пензлики, множачись мені на шкірі, як зграя метеликів, лоскотали рота, скроні, щоки, повіки, я кудись перетворювалася, зникала, змінювала форму, як скульптура під руками митця, музика гриміла в мене всередині, і звідти, з темряви ревучих залів, сипалося по жилах розбитим склом та