Українська література » Сучасна проза » Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

Читаємо онлайн Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
князя із Задніпров’я у всіх серцях викликав, бажав йому звитяг, але наприкінці листа з’ясувалася причина, заради якої його було написано. Отож пан із Брусилова повідомляв, що перемови почалися, що сам він із іншими комісарами вирушає до Білої Церкви і має надію Хмельницького стримати й утішити. Наостанку він просив князя, поки тривають перемови, не дуже налягати на козаків і, наскільки це можливо, від воєнних дій утриматися.

Якби князеві сповістили, що все його Задніпров’я знищено, а всі поселення зрівняно з землею, його б це так серйозно не засмутило, як засмутив цей лист. Це бачили присутні пан Скшетуський, пан Барановський, пан Зацвіліховський, обидва Тишкевичі й Кердеї. Князь затулив долонями обличчя, а голову повернув назад, ніби вражений стрілою у серце.

— Ганьба! Ганьба! Боже! Дай же мені скоріше загинути, щоб не бачити всього цього!

Серед присутніх залягла глибока тиша, а князь вів далі:

— Не хочеться мені жити у Речі Посполитій, бо сьогодні соромитись за неї доводиться. Погляньте, чернь козацька і хлопська залила кров'ю вітчизну, з поганинами супроти неньки рідної об'єдналася. Розбито гетьманів, знищено війська, розтоптано славу народу, скривджено велич, спалено костьоли, вирізано ксьондзів, шляхту, збезчещено жінок, а на ці поразки, на цю ганьбу, на саму згадку про яку наші пращури повмирали б, чим же відповідає ця сама Річ Посполита? А ось чим: зі зрадником, зі зганьбником своїм, зі спільником поганинів перемови починає й задоволення йому обіцяє! О Боже! Дай смерті, повторюю, бо не жити на світі нам, котрі зневагу вітчизни відчуваємо і задля неї себе у жертву приносимо.

Воєвода київський мовчав, а пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, по хвилі озвався:

— Пан Кисіль — це ще не Річ Посполита.

А князь на це:

— Не говори мені, ваша милость, про пана Киселя, бо я добре знаю, що за ним ціла партія стоїть, і він повністю згоден із намірами примаса, і канцлера, і князя Домініка, і ще багатьох сановників, котрі сьогодні, поки в країні interregnum, у Речі Посполитій правлять і велич її уособлюють, хоч радше ганьблять її слабкістю, великого народу недостойною, бо не перемовами, а кров'ю цей вогонь гасити треба, бо рицарству ліпше загинути, аніж спідліти і зневагу всього світу до себе викликати.

І знову князь затулив руками очі, а дивитися на це було так боляче й жаль, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що набігали на очі.

— Ясновельможний князю, — насміливсь озватися Зацвіліховський, — нехай вони язиком махають, а ми те саме робитимемо мечем.

— Справді-бо, — відповів князь, — і від думки цієї серце в мене крається. Що нам далі діяти? Адже ми, милостиві панове, почувши про поразку вітчизни, прийшли сюди через охоплені вогнем ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, аби спільну неньку нашу від знищення і ганьби врятувати. Руки у нас мліють від трудів, голод кишки скручує, рани болять — ми ж на тяготи ці не зважаємо, аби тільки супротивника стримати. Про мене сказано у листі, буцімто я невдоволений, що мене рейментарство обминуло. Нехай же цілий світ розрадить, чи гідні його ті, кому воно дісталося, а я Бога і вас, добродії, у свідки беру, що так само, як і ви, не задля нагород і почестей життям своїм офірую, а від щирої любові до вітчизни. І от, коли ми останній подих із грудей випускаємо, що нам сповіщають? А те, що панове у Варшаві, а пан Кисіль у Гущі сатисфакцію для нашого супротивника обдумують[124]! Ганьба! Ганьба!!!

— Кисіль — зрадник! — вигукнув пан Барановський.

На це пан Стахович, чоловік поважний і сміливий, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:

— Приятелем панові воєводі брацлавському будучи і послуючи від нього, я не дозволю, щоб його тут зрадником називали. І в нього теж борода від журби посивіла. А вітчизні він служить так, як сам розуміє, чи добре, чи погано, але чесно!

Князь не чув цих слів, бо поринув у болісні роздуми. Барановський при ньому теж не посмів учиняти скандалу, тому тільки погляд свій крицевий втупив у пана Стаховича, ніби хотів йому сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на ефес меча. Тим часом Ієремія прокинувся від задуми і понуро мовив:

— Тут іншої ради немає: доводиться або із послуху вийти (бо під час безкоролів’я стоять при владі вони), або честю вітчизни, задля якої ми трудилися, пожертвувати…

— Від непослуху все зле у Речі Посполитій нашій стається, — мовив поважно воєвода київський.

— Отже, дозволимо зганьбити вітчизну? Отже, якщо завтра нам накажуть із вірьовкою на шиї до Тугай-бея і Хмельницького йти, ми й це задля послуху вчинимо?

— Veto! — озвався пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.

— Veto! — повторив пан Кердей.

Князь звернувся до полковників:

— Кажіть же, старі вояки! — мовив він.

Слово узяв пан Зацвіліховський:

— Ваша ясновельможність, мені сімдесят, я благочестивий русин, був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком називав. Здається, мені годилося б висловитися на користь перемов, але якщо доведеться вибирати: ганьба чи війна, то, навіть у могилу йдучи, я скажу: «Війна!».

— Війна! — мовив пан Скшетуський.

— Війна! Війна! — повторило кільканадцять голосів, а серед них пан Кшиштоф, пани Кердеї, Барановський і майже усі присутні.

— Війна! Війна!

— Нехай же буде, як ви кажете! — поважно мовив князь і вдарив булавою по відкритому листу пана Киселя.

РОЗДІЛ XXVIII

аступного дня, коли війська зупинились у Рильцеві, князь покликав пана Скшетуського і сказав:

— Військо наше слабе і зморене, у Кривоноса ж шістдесят тисяч, і щодня він сили свої примножує, бо чернь до нього прибуває. На воєводу київського я теж важити не можу, бо в душі він усе-таки належить до мирної партії і хоч іде зі мною, але неохоче. Треба б нам якось дістати підкріплення. Мені стало відомо, що неподалік від Старокостянтинова стоять два полковники: Осинський із королівською гвардією і Корицький. Візьмеш для безпеки сотню двірських Семенів і вирушиш із моїм листом до цих полковників, аби поквапилися й негайно прийшли до мене, бо через два дні я вдарю на Кривоноса. Моїх доручень ніхто краще від тебе не виконує, тому я тебе й посилаю. А справа вельми важлива.

Пан Скшетуський уклонився й того самого дня вирушив на ніч до Старокостянтинова, щоб пробратися непоміченим, бо скрізь крутилися Кривоносові роз'їзди і зграї черні, що вчиняли розбійницькі засідки у лісах і на шляхах, а князь, аби не було загайки, наказав уникати сутичок.

Отож ідучи тихо, Скшетуський на світанку дійшов до

Відгуки про книгу Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: