Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— За свої кривди починай, ваша милость, перший.

Воєвода й собі махнув пірначем — вершники попригиналися у кульбаках і рушили. Із того, як пішла у бій хоругва, було видно, що воєвода хоч огрядний і забара, бо роки брали своє, але жовнір досвідчений і мужній. Він не рвонув хоругву з місця й стрімголов, а, щоб зберегти сили, вів її поволі, розганяючи по тому, як наближався до супротивника. Сам же він із пірначем у руці мчав у першій лінії, підліток-зброєносець, що скакав поруч, тримав напохваті довгий і важкий меч, не заважкий, однак, для його руки. Чернь у пішому строю з косами й ціпами теж сипнула назустріч хоругві, аби стримати перший удар і полегшити запорожцям атаку. Коли між супротивниками лишалося не більш як кілька десятків кроків, махновичани упізнали воєводу за велетенським зростом і опасистою статурою, а впізнавши, заходилися кричати:

— Гей, ясновельможний воєводо, жнива близько, чого ж ти підданим виходити не наказуєш? Чолом тобі, ясний пане! Оце вже ми тобі пузо продірявимо.

І кулі градом сипнули на хоругву, але шкоди не завдали, бо вона уже мчала, як вихор. Удар був сильний. Пролунав брязкіт ціпів і дзенькіт кіс об панцирі, крики і стогін. Списи зробили прохід у збитому стовпищі, й коні влетіли туди як ураган, топчучи, валяючи, розчавлюючи. І як на лугу, коли стануть шерегом косарі, буйна трава розступається перед ними, а вони йдуть уперед, розмахуючи кіссями, так самісінько під ударами мечів широка лава черні розсувалася, рідшала, зникала і, відтіснювана кінськими грудьми, не можучи встояти на місці, почала задкувати. Нарешті пролунав крик: «Люди, спасайтеся!», і вся маса, кидаючи коси, ціпи, вила, самопали, кинулася у дикому переполосі на полки запорожців, що стояли позаду. Запорожці ж, боячись, аби юрба, втікаючи, не змішала їхніх лав, виставили назустріч списи, тому чернь, побачивши цю перепону, кинулася із розпачливим виттям у обидва боки, проте її відразу ж зігнали знову Кушель із Понятовським, котрі саме вирушили з князівських флангів.

Відтак воєвода, йдучи по трупах черні, опинився віч-на-віч із запорожцями і на них помчав. Вони ж, намагаючись відповісти на натиск натиском, пішли на нього. І вдарилися супротивники один об одного, як два вали, що котилися собі назустріч, аж від удару пінявий гребінь утворився. Саме так коні стали цапки перед кіньми, вершники ж були схожі на вали, а шаблі над валами — на піну. І побачив воєвода, що він уже не з черню має роботу, а із затятим і навченим вояком запорозьким. Дві лінії, вигинаючись, напирали одна на одну, не можучи зігнути. Трупи падали густо, бо муж ішов на мужа, меч падав на меч. Сам воєвода, заткнувши пірнач за пояс і взявши у зброєносця важкий меч, трудився у поті чола, сопучи як ковальський міх. Поруч із ним обидва пани Сенюти, пани Кердеї, Богуславські, Єловицькі й Полубинські крутилися, як мухи в окропі.

А на козацькому боці найдужче шаленів Іван Бурдабут, підполковник кальницького полку. Козак велетенської сили і статури, він був тим страшніший, що й коня мав такого, який бився нарівні з господарем. Тож не один жовнір, осадивши коня, задкував, аби не зітнутися із цим кентавром, котрий сіяв спустошення і смерть. Підскакали до нього брати Сенюти, але Бурдабутів кінь схопив молодшого, Андрія, зубами за обличчя й на млі ока його розчавив, що побачивши старший, Рафал, рубонув бестію над очима, але не вбив, а тільки поранив, бо шабля попала улатунну бляшку налобника. Йому Бурдабут тої ж миті устромив клинок під підборіддя й життя позбавив. Так загинули обидва брати Сенюти і лежали у позолочених панцирях серед куряви під кінськими копитами.

Бурдабут же блискавкою кинувся далі у лави й відразу ж дістав князя Полубинського, шістнадцятилітнього отрока, якому відрубав праве плече разом із рукою. Бачачи це, пан Урбанський схотів помститися за смерть родича і пальнув із пістоля Бурдабутові у самісіньке обличчя, але схибив, відстреливши тому тільки вухо і заливши геть кров’ю. Страшні стали тепер Бурдабут із конем: обоє чорні, як ніч, обоє залиті кров’ю, обоє із дикими очима й роздутими ніздрями, шалені, мов буря. Не уникнув смерті від Бардабутової руки і пан Урбанський, котрому він, як кат, голову одним махом одтяв, і старий, вісімдесятилітній пан Житинський, і обидва пани Нікчемні — решта ж почала задкувати від жаху, надто тому, що за Бурдабутом поблискувало ще сто запорозьких шабель і сто списів, вимащених кров’ю.

Нарешті дикий отаман побачив воєводу і, несамовито крикнувши на радощах, притьмом кинувся до нього, валяючи на шляху коней і вершників. Але воєвода не позадкував. Сподіваючись на свою незвичайну силу, він схропнув, як поранений вепр, підняв над головою важкий довгий меч і, пришпоривши коня, помчав назустріч Бурдабутові. І настав би, певно, його кінець, уже, либонь, і Парка узяла в ножиці нитку його життя, яку потім в Окреї перерізала, якби не Сильницький, шляхетський підліток-зброєносець, котрий блискавкою кинувся на отамана й повис на ньому, аж поки був порубаний шаблею. Але поки Бурдабут із ним морочився, пани Кердеї гукнули на порятунок воєводі; вмить підскочили кілька десятків жовнірів, відгородили його від отамана, після чого зав’язався запеклий бій. Стомлений полк воєводи почав уже відступати перед міццю запорожців і змішувати свої лави, але тут пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, і пан Аксак підійшли зі свіжими хоругвами. Щоправда, й нові запорозькі полки цієї миті стали до бою, але ж у долині стояв іще князь із драгунами Барановського і гусарами пана Скшетуського, що досі участі у битві не брали.

Отож знову закипіла кривава різня, а тим часом уже смеркалося. Пожежа охопила крайні міські будинки. Заграва освітила бойовище, й стало чудово видно обидві лінії, польську й козацьку, що вигиналися у долині, видно було кольори стягів і навіть обличчя. Уже пан Вершул, пан Понятовський і пан Кушель стиналися у битві, бо, перебивши чернь, перейшли на козацькі фланги, які під їхнім натиском почали відступати до пагорба. Довга лінія воювальників вигнулася кінцями до міста й вигиналася дедалі дужче, бо коли польські фланги наступали, середина, на яку напирали значно більші козацькі сили, відходила ближче до князя. Щоб розірвати польський стрій, у наступ пішли три нових козацьких полки, але цієї миті князь пустив драгунів Барановського, і ті зміцнили польські сили.

При князі лишилися тільки гусари, які здалеку скидалися на темний бір, що виростав просто з поля, — грізна лавина залізних мужів, коней і списів. Вечірній вітерець лопотів над ними прапорцями, а