Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго
І ось нарешті, коли Ісусові виповнилося двадцять п’ять років, йому здалося, що всесвіт прийшов у рух і стали з’являтися нові знамення, одні за одними, так ніби хтось поспішав надолужити втрачений час. Правду кажучи, перше з тих знамень навряд чи можна було назвати чудом у його справжньому розумінні, зрештою нічого надприродного чи потойбічного не було в тому, що теща Симона десь підхопила лихоманку, а Ісус підійшов до її узголів’я й поклав їй долоню на лоба, кожен із нас міг би так зробити просто зі співчуття, навіть не думаючи про те, що можна вилікувати хворого в такий нехитрий спосіб, але нікому з нас не доводилося відчути, як прямо під нашими пальцями жар послаблюється — так ото буває, коли земля всмоктує в себе погану воду, — а хвора жінка підводиться з ліжка й каже, досить-таки недоречно, треба визнати: Хто друг мого зятя, той і мій друг, і йде поратися по господарству, ніби нічого з нею й не було. Таким було перше знамення, воно ще мало дуже домашній характер, але на друге нам варто звернути набагато пильнішу увагу, бо в тому випадку Ісус кинув відвертий виклик закону, який був записаний і свято дотримувався, і можливо, його вчинок пояснювався природними людськими почуттями, адже Ісус жив із Марією Магдалиною, не одружуючись із нею, крім того, жив із жінкою, що раніше була повією, тому немає нічого дивного в тому, що він вирішив заступитися за жінку, яку зловили на перелюбі й, за законом Мойсея, наготувалися забити камінням. Але Ісус зупинив їх у цьому намірі, сказавши: Той, хто сам без гріха, хай перший кине в неї камінь, так ніби хотів сказати: Я й сам приєднався б до вас, щоб учинити правосуддя, якби не грішив, живучи в любострасті, якби мої помисли були чистими, а вчинки — бездоганними. Ісус у тому випадку дуже ризикував, адже могло статися, що один або двоє каменувальників із зачерствілим серцем і зашкарублі у гріхах пустили б повз вуха його сентенцію й виконали б вирок, міркуючи, що цей закон написано для жінок, а тому їм він ніякою карою не загрожує. Через свою недосвідченість Ісус, певно, не подумав про те, що якби ми стали чекати, поки з’являться у світі безгрішні судді, єдині, що, на його думку, мають моральне право судити й карати, то, боюся, кількість злочинів за цей час виросла б неймовірно, і став би процвітати гріх, а схильні до перелюбу жінки стали б блудити сьогодні з одним, а завтра з іншим, а не треба забувати, що сам-один перелюб не ходить, за ним ідуть і тисячі інших пороків, які зрештою спонукали Господа вогнем і сіркою знищити міста Содом і Гоморру, перетворивши їх на попіл. Але зло, мої любі браття, зло, яке народилося разом зі світом і, як відомо, багато чого в нього навчилося, зло, як і відомий, проте ніколи ніким не бачений птах Фенікс, має властивість народжуватися з власного попелу. Добро — слабке й делікатне, і досить злу дихнути йому в обличчя гарячим подихом найбанальнішого гріха, як назавжди буде обсмалена його чистота, засохне і зламається його лілейне стебло, поморщаться й зів’януть його помаранчеві пелюстки. Ісус сказав перелюбниці: Іди й більше не гріши, але душа його була наповнена сумнівами.
Інший вартий уваги випадок стався на східному березі Галілейського моря, куди Ісус вважав за потрібне іноді навідуватися, щоб не казали, ніби він схильний допомагати лише рибалкам західного берега. Тож він покликав Якова та Іоанна і сказав їм: Попливімо на протилежний берег, у край Гадаринський, подивимося, що там і як, а на зворотній дорозі закинемо сіті, й у будь-якому разі наша подорож не буде марною. Сини Зеведея погодилися на його пропозицію, визначили напрям човна й сіли на весла, сподіваючись, що потім попутний вітер дозволить їм дістатися до мети з меншими зусиллями. Так і сталося, проте незабаром їх опанував великий страх, бо починався шторм, супроти якого дрібничкою здалася б та буря, яка налетіла на них кілька років тому, проте Ісус сказав, звертаючись до води й повітря: Ну ж бо, ну ж бо, перестаньте, ніби докоряв дітям, що надто розбешкетувалися, й відразу море заспокоїлося, а вітер угамувався і повіяв туди, куди їм було треба. Вони причалили й вийшли на берег, Ісус попереду, Яків та Іоанн за ним, вони ніколи раніше в цій місцевості не бували, й усе здавалося їм новим і незвичайним, та головна дивовижа, від якої завмерли в них серця, чекала на них попереду — на дорогу перед ними несподівано вибіг чоловік, якщо можна назвати чоловіком або людиною створіння, вкрите нечистотами, з бридкою кучмою розкошланого волосся і зваляною бородою, від якого смерділо могильним духом, бо, як довідалися вони потім, він мав звичай ховатися у гробницях щоразу, коли йому щастило втекти з в’язниці, бо його неодноразово заковували в кайдани й кидали за ґрати, але він знову й знову розривав ланцюги та виламував ґрати. Якби він був лише божевільний — хоч ми й знаємо, що коли психи впадають у нестяму, їхні сили подвоюються, — то досить було б, щоб він більше не втікав, закувати його в ще міцніші кайдани та ланцюги й поставити додаткові ґрати в тій камері, де він сидів би. Одного разу так і зробили, потім іще кілька разів повторювали ці спроби, але без ніякого результату, бо в ньому оселився нечистий дух, для якого не існує ані ланцюгів, ані ґрат. Удень і вночі одержимий гасав по горах і долинах, утікаючи від себе самого та від власної тіні, але завжди повертався на кладовище, де ховався між гробницями, а нерідко й усередині гробниць, звідки його витягували силоміць, уселяючи жах тим людям, які це бачили. Десь тут і зустрівся з
