Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Він багато малював! — вигукнула Сілла. — Він був дуже талановитий, міг розбудувати успішну кар’єру. А ви… ви підозрюєте його у вбивстві цієї дівчинки?
— Ну, точніше сказати: він належить до осіб, підозрюваних у вбивстві, — відповів Ґегаловуд.
Сіллиною щокою скотилася сльоза.
— Знаєте, сержанте, я пригадую день його смерті. Це було в п’ятницю, наприкінці вересня. Я щойно відсвяткувала день народження, двадцять один рік. Нам зателефонували з поліції й сповістили, що Лютер загинув у автокатастрофі.
Добре пам’ятаю, як задзеленчав телефон і мама взяла трубку. Поруч були ми з батьком. Матінка послухала і прошепотіла нам: «З поліції». Далі уважно вислухала і мовила: «Окей». Ніколи не забуду тієї миті. На тому краю дроту полісмен сповістив їй про синову смерть. Сказав щось на кшталт: «Пані, мені доручили нелегкий обов'язок повідомити:, що ваш син загинув у автомобільній катастрофі», — а вона відказала: «Окей». Потім поклала слухавку, глянула на нас і сказала: «Він помер».
— Як це сталося? — запитав Ґегаловуд.
— Він упав із тридцятиметрової кручі, з бескидів коло берега в Саґаморі, в Массачусетсі. Кажуть, напідпитку був. Шлях там зміїстий, і вночі немає світла.
— Скільки йому було років?
— Тридцять… Йому було тридцять років. Мій брат був добрий хлопчина, але… Знаєте, я рада, що ви приїхали. Здається, я повинна розповісти вам про випадок, що про нього слід було розповісти ще тридцять три роки тому.
І Сілла, затинаючись, розповіла нам про епізод, що стався тижні за три до нещастя. То було 30 серпня 1975 року.
30 серпня 1975 року, Портленд, штат Мен
Того вечора вся родина зібралася йти вечеряти у «Підкову», улюблений Сіллин ресторан, щоб відсвяткувати її двадцять перший день народження. Вона народилася 1 вересня. Батько, Джей Калеб, вирішив зробити їй сюрприз і забронював окрему залу на другому поверсі; запросив усіх її друзів і декількох родичів. Загалом душ зо тридцять разом із Лютером.
Калеби, Джей, Сілла та її матінка Надя, прийшли до ресторану о шостій вечора. Всі гості вже чекали Сіллу в залі, і щойно вона з’явилася, весело її привітали. Свято розпочалося — музика, шампанське. Лютер іще не прибув. Батько спершу гадав, що він десь затримався дорогою. Та о пів на восьму, коли подали вечерю, сина досі не було. Він не звик запізнюватися, тому Джей стривожився. Спробував зателефонувати Лютерові додому, до його кімнати у Стерновому флігелі, але там ніхто не брав слухавку.
Лютер пропустив вечерю, пиріг і танці. О першій ночі Калеби повернулися додому, мовчазні й стривожені. Лютер нізащо не пропустив би сестрин день народження. Вдома Джей, як зазвичай, увімкнув у вітальні радіо. В новинах сповіщали про масштабну поліційну операцію в Аврорі: пропала п’ятнадцятирічна дівчина. Назва «Аврора» була їм знайома. Лютер казав, що часто їздить до Аврори доглядати троянди, адже в Елайджі Стерна там розкішний дім на березі океану. Джей Калеб подумав, що це збіг. Він уважно послухав решту новин, потім — новини на ще кількох радіостанціях, щоб дізнатися, чи не сталося десь дорожніх пригод, та ніде про транспортні аварії не йшлося. Він страшенно занепокоївся і довго не міг заснути, не знаючи, що ж удіяти: телефонувати в поліцію, чекати вдома чи їхати до Конкорда. Врешті він таки заснув у вітальні на канапі.
Наступного дня, зранку, змучений невідомістю, він зателефонував Елайджі Стернові і запитав, чи той бачив його сина. «Лютера? — озвався Стерн. — Нема його. Він узяв відпустку. Хіба нічого вам не казав?» Усе це було дуже дивно. Чому Лютер подався кудись, не попередивши їх? Джей Калеб був розгублений, він уже не міг чекати, тому вирушив шукати сина.
*
Згадавши це, Сілла Мітчелл затремтіла. Вона квапливо підвелася зі стільця і зварила ще кави.
— Того дня, — провадила вона, — батько подався в Конкорд, мама лишилася дома на той випадок, якщо Лютер таки з’явиться, а я пішла погуляти з подругами. Додому повернулася пізно. Батьки розмовляли у вітальні. Я почула, як батько сказав: «Здається, Лютер утнув величезну дурницю». Я запитала, що діється, і він звелів мені не казати нікому, що Лютер зник, надто ж поліції. Сказав, що сам його знайде. Він марно шукав його понад три тижні. До самої катастрофи.
Вона ледве стримувала сльози.
— Що ж сталося, пані Мітчелл? — лагідно запитав Ґегаловуд. — Чому ваш батько вважав, що Лютер утнув дурницю? Чому він не хотів залучати поліцію?
— Ох, це так непросто, сержанте… Все так непросто…
Вона розгорнула альбом зі світлинами і почала розповідати про сім’ю — про Джея, їхнього лагідного батька, про матінку Надю, яка була колись переможницею конкурсу краси штату Мен, це вона прищепила їм смак до прекрасного. Лютер був на дев’ять років старший за Сіллу. Обоє народилися в Портленді.
Показала нам дитячі світлини. Батьківський дім, відпочинок у Колорадо, велетенський склад батькового підприємства, де вони з Лютером завжди гралися влітку. Було декілька світлин родини з Йосемітського парку: 1963 рік, Лютерові вісімнадцять, він гарний, ставний і витончений хлопчина. Потім нам трапилася світлина, датована осінню 1974-го: Сіллі двадцять років. Батьки постаріли. Джею, гордому батькові родини, шістдесят, у нього проступило черевце. На материному обличчі з’явилися зморшки, що вона з ними вже нічого не може вдіяти. Лютерові років зо тридцять, лице понівечене.
Сілла довго дивилася на ту світлину.
— До того часу ми були чудовою родиною, — врешті сказала вона. — І були щасливі.
— До якого часу? — запитав Ґегаловуд.
Вона глянула на нього, наче відповідь була очевидна.
— До того, як на нього напали.
— Напали? — перепитав Ґегаловуд. — Я не знав про це.
Сілла поклала поруч два братових фото.
— Це сталося восени після наших вакацій у Йосеміті. Погляньте на ці знімки… Погляньте, який гарний він був. Знаєте, він був особливий. Любив мистецтво, мав справжній малярський хист. Щойно вступив до академії образотворчого мистецтва в Портленді. Всі казали, що він може стати великим художником. У нього талант. Він був щасливий.
Але тоді саме розпочиналася війна у В’єтнамі, Лютер збирався до війська. Його допіру призвали. Казав, що як повернеться, одружиться і малюватиме далі. У нього вже була наречена. Її звали
