Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

З роману Гаррі Квеберта «Початки зла»

(остання сторінка)

Він зрозумів, що ніщо ніколи не збудеться, що всі надії марні, й написав їй востаннє. Любовні листи скінчилися, настала пора сумних листів. Доводилося змиритися. Віднині він лише чекатиме. Все життя він чекатиме. Але чудово знав, що вона вже не повернеться. Знав, що вже її не побачить, не зустріне і не почує.

Він зрозумів, що ніколи ніщо не збудеться, і написав їй востаннє.

Люба моя!

Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».

Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.

Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.

Очі мої плачуть. Усе в мені горить.

Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.

Сподіваюся, ви будете щасливі.

Кажу собі, що ви і я — то був сон, а тепер пора прокидатися.

Мені не вистачатиме вас усе життя.

Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.

12. Чоловік, який писав картини

— Навчіться любити свої поразки, Маркусе, адже саме вони зроблять із вас бійця. Тільки поразки дадуть вам змогу повною мірою відчути смак перемоги.

Ми приїхали в Портленд до Лютерової сестри Сілли Калеб-Мітчелл чудової сонячної днини. То було 18 липня 2008 року. Родина Мітчеллів мешкала у передмісті, в ошатному будиночку біля пагорба. Сілла прийняла нас у кухні; до нашого приїзду на столі вже парували дві однакові чашки з кавою, а неподалік лежали родинні альбоми.

Ґегаловуд зателефонував їй напередодні. Дорогою з Конкорда до Портленда він мені розповів, що коли вона взяла слухавку, йому здалося, ніби жінка чекала цього дзвінка.

— Я назвався, сказав, що з поліції, розслідую вбивство Дебори Купер і Ноли Келлерґан, і що мені треба зустрітися з нею й дещо запитати. Зазвичай, почувши слова «поліція штату», люди починають хвилюватися, запитують, що сталося і який стосунок мають до цього вони. А Сілла Мітчелл лише сказала: «Приїздіть завтра о будь-якій порі, я буду вдома. Нам треба поговорити, це важливо».

У кухні вона сиділа напроти нас. Красива п’ятдесятирічна жінка, мати двох дітей, доглянута, ґречна. Чоловік її теж був під час розмови, хоча тримався оддалік, наче не хотів здатися нав’язливим.

— То що, все це правда? — поцікавилася вона.

— Що саме? — запитав Ґегаловуд.

— Те, що я читала в газетах… Усі ці страшні речі про вбивство аврорівської дівчинки.

— Так. Преса трохи поперекручувала все, але факти саме такі. Пані Мітчелл, вас, здається, не здивував мій учорашній дзвінок…

Вона посумнішала.

— Я вже казала вам учора по телефону: імен названо не було, та я зрозуміла, що Е. С. — це Елайджа Стерн. А його водій — це Лютер, — вона дістала газетну вирізку і почала читати вголос, наче хотіла збагнути незрозуміле. — «Е. С., один із найзаможніших людей у Нью-Гемпширі, посилав свого водія до середмістя по Нолу, і той віз її до нього додому, в Конкорд. Через тридцять три роки одна з Нолиних подруг, натоді ще дівчинка, розповість, як одного разу була присутня під час зустрічі з тим водієм і що Нола їхала з ним, наче на смертну кару. Жінка-свідок змальовує водія як страшного чолов'ягу з могутнім торсом і понівеченим обличчям». Судячи з цього портрета, це міг бути лише мій брат.

Вона замовкла і звела на нас очі. Вочевидь чекала на відповідь, тому Ґегаловуд виклав карти на стіл.

— Удома в Елайджі Стерна ми знайшли портрет Ноли Келлерґан, там її