Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

— А чого ліз? — зареготався Ілько. — Я йому…

— Бач, якби ти робив так, як я, — перебив Андрій, — не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…

— Ну да, — муркнув Ілько.

— А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.

— То коло Хаїмовського?

— Еге ж.

— Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам. Та то все одно, а вбили б.

— А вбили б, гаспиди! — зареготавсь Ілько. — Якби не підскочив ти, убили б!

— А як хлопцями ще були, — підхопив Андрій, — то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…

— А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було! — оживився Ілько. — Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…

— Хм!.. — гірко усміхнувся Андрій. — То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема… Ех!..

— Та чудний ти, їй-богу, Андрію! — винувато глянув Ілько. — Хіба ж я не хочу?

— Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.

— То тільки, говориш, підговорювати у пивну?

— Більше нічого! Там уже я сам з Гришкою.

— Та я піду… А десятка ж буде?

— Як удачна робота буде, то й дві дам!

— Ну?!

— Їй-богу! Так обіцяєш?

— Обіцяю.

— Їй-богу?

— Їй-богу.

— Ну, гляди ж! — встав Андрій.

— О! Куди ж ти? Посидь іще, побалакаєм. Усе згадалось… — Встав і Ілько, кисло витягнувши лице.

— Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?

— Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…

— Ну, гляди! Прощай!

«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай», — виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов улицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.

На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гіркого п’яниці, приятеля Ількового і Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.

— Болить і досі? — тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна. — Дуже болить? — ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі очі її налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі — тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в якої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривлених губ, — се все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось, піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать:

— От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… От то! Та Бог з тобою… От то! Ну, годі ж… От то… Ти диви…

І тільки як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» — заговорив розумно і з таким запалом невимовної любові, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов’ю дивилась на його. Андрій замовк. Мотря нахилила голову й задумалась.

На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, заторохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.

— Андрію! — тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.

— Засилай старостів, — іще тихіше додала Мотря і ще нижче нахилила голову.

— Як! Що? — не ймучи своїм ушам віри, скрикнув Андрій. — Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш?

— Їй-богу. Годі вже… не можу…

Андрій одхилився трохи, підняв її голову і пильно подивився їй в очі.

— Ні, здається, не бреше… Правда?

— Правда, Андрію! — усміхнулась Мотря. — Їй-богу, правда. Ося бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…

— Й Ілька кинеш? — здержуючись і трохи тихіше запитав він. Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.

— Зовсім? Не підеш ніколи?

Мотря легше хитнула.

— Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до тебе простягнуть? Ніколи?

Мотря тільки мовчала.

— Ілька?.. Подумай: ти і торік се ж саме говорила і на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а уб’ю, як побіжиш жінкою!

— Знаєш що, Андрію, — ніяково всміхаючись, не дивлячись на його, підняла голову Мотря, — я… ще… подумаю… Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…

— Ага! — зі злістю муркнув Андрій. — Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! — зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одпихнувши її руку, що лежала на коліні у його, насунув картуза і встав.

— Підожди! — зблідла Мотря. — Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…

— Так скажеш все одно. Прощай!.

— Ну, ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла; я ж мовчала.

— Бо не любила!

— Як не