Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
— Нічого не говорить.
— Як «нічого»! Щось же та говорить?
— Нічого, мовчить усе.
— О! Потаєний, чорт! Куди тобі!! Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дізнався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..
— Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? — позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.
— За що? — перепитала Мотря, пильно дивлячись на його. Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од його біжу до тебе!
Ілько всміхнувся.
— Правда, гидка я? Як сама послідня?.. От то! Нехай!..
— Та чого він з тобою не одружиться? — поважно промовив Ілько.
— Бо я не хочу!
— І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?
— Ну, то вже дулю з’їв би! — гордо блиснула очима Мотря. — То вже чорта пухлого!
— Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.
— Ну, то побачили б! — кинула вона.
— А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?
— То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде… — і оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.
— Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюсь.
— Хто? Ти? — пустивши його руку, зареготала Мотря. — Проти Андрія? Ой Господи!
— Тобто не подужаю? — всміхаючись, потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. — Не подужаю? Я?
— Та… подужаєш. Та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на його. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.
— Я? — знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. — Я присяду? Хіба буду нижче від його? А подивись!
Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив вперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:
— Та тільки й того, що гарний і здоровий!
— А мало хіба?
— Та… — і недоговорила.
— А мало хіба? Га? — нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.
— Одчепись, побачать… — безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.
— Правда ж, доволі? Правда, не мало? — пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.
— Доволі? — скинула вона очима на його. — Доволі? Ой ні, ні!..
— А що ж тобі?
— Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так, побачать.
— Який чорт! Тепер й собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?
— Ні, ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..
Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло сього тіла переходило на його; як із кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любувалися з його, серце його все більш завмирало і стукало до болю в грудях…
— Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… от так… Ой, не тули так, — і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджусь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який вже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!
І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, що похмурився і дививсь кудись на вулицю. «Чортова дівка, — подумалось йому, — поки не дивишся на неї — липне; сам почнеш липнуть — одлипа».
— Та й чудні ви, баби! — усміхаючись, вимовив він.
— Чого так? — трохи здивувавшись, спитала Мотря.
— Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата, — собакою зробишся…
— Хм… А ти женись, то раз у раз хороші будуть, — тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на його.
Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.
— А справді, слухай, одружився б ти зо мною? — якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала: — Тільки не думай, що я справді хочу, — я тільки питаю.
— Про всякий, значиться, случай? — усміхнувся Ілько.
— Та то… вже…
— Чи оженився б я з тобою? — протягнув він і, пильно удумавшись, подивився на неї. І за сим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними, як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними, як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга. — Хто його зна… — ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: — А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже ж треба тоді покинуть гульню?
— Так не оженився б?
— Та навіщо тобі знать?
— Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!
— Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?
— Я так, хотіла тільки довідатись, — сухо кинула Мотря і задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі. — Тільки ти не думай, що я набиваюсь, або-що! — стрепенувшись, засміялась Мотря. — Може, не вийшла б за тебе, якби ти й хотів. Я так тільки… Стій, стій, — перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, швидко, наближався хтось, співаючи. — їй-бо-гу, Андрій! — зблідла Мотря і нервово усміхнулась. — О! хитрий, чорт! наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхи!..
Ой не ходи, козаче, до мене,
Буде слава на тебе й на мене… —
взяла вона м’яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку і обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких, навипуск штанях, у такім же самім піджаку, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чуть ще тоді, як самого хазяїна їх ще й в вічі не видати.
— Я ж
