Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

— Ха! — стрибнув циган. — Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! — і, стрибнувши, він вмить опинився на шкапинці, що, не сподівавшись такого, перелякалась, хитнулась і ледве не впала.

— Ну й лошадь!

— Вогонь!

— Ти нею ладан вози!

— Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

— Та що ви смієтесь, що ви смієтесь?! — не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки. — А давай на що, що випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по її видно… Ти дивишся, що вона мала? Ха-ха-ха! Та се ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була… Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!.. — Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув: — Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада. Бий!

— Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

— І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!

— Ні.

— Ех! Пропадать — так пропадать! Держи руку, держи руку.

— Та не хочу!

— Держи! Даю дев’ять! Бий!

— Бий, Данило, б-б-бий, — заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.

— Та то, дядьку, не Данило.

— Ну, то… Іван…

— І не Іван.

— Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свиня!.. Ти, Гаврило, б-б-бий… Або знаєш що? Не б-б-бий…

— Не мішайте, дядьку! — одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

— Держи руку! Держи! Дев’ять!

— Ні.

— Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!.. Но!.. Береш дев’ять?

— Ні.

— Но!

Але, одійшовши трохи; вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:

— Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…

— Та не виймайте, — сказав парубок, — я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.

— Та не давайте, не візьму!

— Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…

— Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…

— Дев’яносто п’ять… Осе вісім… Вісімдесят… десять! На, бери! — махнувши рукою, скінчив циган.

— Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

— Тьху, чорт! — схаменувся Андрій. — Заслухався чортового цигана і, мабуть, проґавив діла… Ну, да… Ні, слава Богу, стоїть… Що ж Гришка?.. Ні, й той уже лежить.

Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

«Ну, пора!» — рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.

— Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять. Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-Богом завіряю, що сам дав дев’яносто п’ять.

— Та воно та-а-ак, — схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою ріденькою борідкою, — коли ж… дорого.

— Не дорого, земляк, їй же Богу, не дорого!

— Драстуйте, мужички, — привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

— Доброго здоровля.

— Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї… Да, да… Скільки просять?

— Не дорого, господін… дев’яносто п’ять!

— Ну да, оно… собственно… А дають?

— А даю дев’яносто два, — промовив чоловічок.

— Гм… Волики нічево сибі… Тольки, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, приміром, за мене. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помещик, імєю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Виділ я тольки што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сибі, не дорого, їй-богу, не дорого. Так будь дєньги, так і купив би. І немного: дев’яносто рублєй… Тольки ж і волики… І ето волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж опять скажу, хто што любить… От скажем, приміром, етот мужичок. Он по видімості больше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?

— Та, знаєте, — усміхнувся мужичок, — не так любиш, як треба.

— Е, ні! — добродушно підхопив Андрій. — Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада — што нада, то нада! А то таки і… Как би вам по-простому із’яснить?.. І охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.

— Ну да, звісно, що охота…

— О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!

— Авжеж, без охоти за роботу не берись, — згодився один з купи, зітхнувши.

— Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, — наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. — Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пойду посмотрю на тії волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сибі, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, ну — і… хе-хе-хе… дозволиш сибі погулять у воскресеніє. До свіданія!

— Щасливо… прощавайте… — потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:

— Так берете дев’яносто два?

— Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

— Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.

— Куди ж ти, Тарасе?

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

— О! І ви! — наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. — Не сторгувались?

— Дорого! Волики б і нічого, та…

— Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, — мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мені все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тобі душа