Майстер - Колм Тойбін

— Дуже тобі дякую за те, що висловив свою думку,— сказав Генрі.

— Генрі, я жадібно читаю усе, що ти пишеш, і поважаю твою працю.

— Схоже, ти відчув, що ліпше мені було б не їхати з дому,— сказав Генрі й підняв руку, не даючи Вільямові себе перервати.— Краще було б описувати життя ущербних бостонських інтелектуалів. Авжеж, то був би найперший предмет.

— Генрі, я виявив, що мушу по двічі перечитувати ці нескінченні речення, що ними ти тепер пишеш, аби з’ясувати, що вони могли б означати. За великим рахунком, я тільки це мав на увазі. У наш вік масового читання нашвидкуруч ти залишишся зневаженим і не оціненим, якщо й надалі продовжуватимеш бавитися з цим стилем і цими темами.

— Я спробую,— відповів Генрі,— зробити так, аби мої майбутні роботи тебе вдовольняли, та, напевно, мушу додати, що більше принизити мене могло б тільки, якби ти сказав, що усією душею схвалюєш мою прозу і ставиш її в один ряд із тим, що, як я чув, викликає у тебе захват. А я волів би скорше лягти в безславну могилу, ніж писати подібні речі.

— Ніхто не вимагає від тебе лягати в безславну могилу,— сказав Вільям.— Але у мене була для тебе цілком конкретна пропозиція. Роман, який просто проситься, щоб його написали, який вразить твоїх критиків, розширить твою читацьку аудиторію та принесе тобі неймовірне задоволення.

— Роман, що його я мушу написати?

— Так, роман, у якому не буде англійської шляхти, роман про Америку, яку ти добре знаєш.

— Ти так упевнено це кажеш.

— Так,— відповів Вільям,— я вже обміркував цю справу. Це має бути роман, у якому йтиметься про нашу американську історію, а не про якісь дрібні питання англійських манер, про які й так усім відомо, що вони є поганими. Роман про пуританських батьків, як ти їх колись назвав.

Генрі встав і підійшов до вікна, змусивши Вільяма повернутися для продовження розмови. Генрі відчув, що, стоячи при світлі згасаючого дня, він має перевагу над братом, який залишився сидіти за столом, у тіні, що густішала.

— Можна тебе перервати? — запитав Генрі.— Чи це лекція, про закінчення якої нам сповістить дзвоник?

Вільям розвернув свого стільця і мав вигляд людини, котра готова продовжити свою промову.

— Чи дозволено мені буде завершити цю розмову,— сказав Генрі,— відверто повідомивши тебе про те, що я розглядаю історичні романи як жанр, заражений смертельною бацилою дешевизни? І, якщо хочеш почути мою думку, висловлену по-американськи відверто, адже ти бажаєш, аби я мав справу з масовим читанням нашвидкуруч, як ти це називаєш, чи можна мені буде повідомити тобі своє ставлення до твоєї пропозиції щодо написання мною роману про пуританських батьків? — Він замовк, чекаючи на відповідь.

— Так, будь ласка,— сказав Вільям.— Я не можу тебе зупинити.

— Я скажу тобі лише одне слово,— продовжив Генрі,— одне просте слово. Усе це буде брехнею! — вимовив він майже лагідно і трохи зверхньо усміхнувся до брата.

ЗА ВЕЧЕРЕЮ ВІН ЗРОЗУМІВ, що Вільям не втаємничив Еліс у те, що здійснив сміливу спробу прочитання молодшому братові лекції стосовно провальності його прози. Вільямові очі були помітно запаленими, й Еліс наполягала на тому, щоб чоловік більше спав і не читав так багато, але Вільям, як спостеріг Генрі, грав роль примхливого та непокірного пацієнта. Старший брат узяв собі за правило постійно вештатися Лемб-Хаусом, і Генрі тепер ніколи не знав, у якій кімнаті на нього наштовхнеться чи в яку пору дня або й навіть ночі почує, як важко рипить підлога на сходах чи в братовій спальні, угинаючись під Вільямовими кроками.

Було ясно, що Вільям намагається наповнити Лемб-Хаус своєю присутністю, використовуючи незриму систему встановлення своєї влади, як це для себе визначив Генрі, уносячи незначні, але суттєві зміни в те, коли, скажімо, сідати за стіл і як подавати їжу. Вільям почав виводити із себе Бурджесса Нокса та інших домашніх слуг. Колись, доки Еліс не змусила його припинити, він навіть вимагав, аби у вітальні переставили меблі, та просив Бурджесса Нокса прибрати з камінної полиці деякі милі дрібнички, що йому не подобалися.

Генрі його уникав. Коли, бувало, випадала нагода зустрітися з Вільямом у горішній вітальні чи в нижніх кімнатах, він тихо й дипломатично виходив, залишаючи брата самого. Еліс і досі тінню ходила за чоловіком. Хоча вона тепер майже ніколи не перебувала з ним в одній кімнаті, завжди знаходила собі якесь заняття неподалік. Пеґґі ж, на противагу матері, занурилась у книжки, плавно переходячи від одного класичного роману до другого, третього і так далі. Вона взагалі не підводила б від них голови, якби тільки було можна. Дочитавши книжку Джейн Остен, вона взялася за «Жіночий портрет». Генрі здивувало і розсмішило, що її батьки вголос висловили своє несхвалення цього останнього її вибору, але наступного дня йому було приємно, коли племінниця похвалила книгу. Вона сказала, що надто захопилася романом, аби не дочитати його до кінця, і що просто пропустить речення чи й абзац, які будуть для неї надто важкими чи неприйнятними. А потім Пеґґі з гордістю додала, що вона — уже майже доросла. Коли ж Генрі сказав їй, що, у порівнянні з кузинами Еммет, які так погано говорять, вона є найдосконалішою леді з усіх, кого він знає, племінниця не зніяковіла, а спокійно подивилася йому в очі.

ГЕНРІ ЗГАДАВ, ЩО Вільям і в Лондоні, куди приїхав у межах своєї академічної відпустки, що її взяв того року, коли померла мати, оселившись разом із ним, виявляв таке саме дивне несхвалення його лондонського життя, постійно переставляючи різні предмети в помешканні. Тоді Генрі дозволив Вільямові коментувати його вчинки та диктувати, куди йому варто ходити, а куди — ні, і не перечив, коли брат узявся змінити все в його домі відповідно до власних потреб і смаків.

Пригадалося, як під час того тимчасового Вільямового перебування в його квартирі, з’ясувалося, що батькові залишилося зовсім недовго жити. Генрі згадав, як надійшла телеграма, в якій ішлося про те, що батьків мозок розм’як, після чого дуже чітко та наполегливо висловлювалося побажання, аби Вільям не повертався додому. Це було у грудні. Еліс — Вільямова дружина — жила у своєї матері, котра допомагала