Майстер - Колм Тойбін
Упродовж наступних днів Генрі дізнався, що Вільям має проблеми із серцем і що вони з Еліс поїхали до Наухайма зовсім не для того, щоб уникнути гостинності молодшого брата. Вільям був хворий. Еліс постійно спостерігала за ним на випадок раптового серцевого нападу, бо такий напад, як їм сказали, може стати для нього фатальним. Вільяму ще не виповнилось і шістдесяти.
Наступного дня, їдучи в потязі до Лондона, де вони мусили побачитися з найкращим в Англії спеціалістом із серцевих захворювань, Вільям наполіг на тому, що буде читати та робити нотатки, категорично відкинувши всі їхні намагання вкрити йому ноги ковдрою, і пообіцяв, що, коли вони ще бодай раз подивляться на нього із жалем, турботою чи зацікавленістю, яка хоч трохи виходить за рамки звичайного, він тут-таки віддасть Богу душу, залишивши всі свої гроші притулку для бездомних котів і собак.
— І я всерйоз попереджаю вас обох, що не буде ніяких з’яв. І жоден медіум не допоможе. Я миттю перетворюся на порох.
Еліс навіть не усміхнулася, вона дивилась у вікно із закам’янілим виразом обличчя. Генрі подумав, чи, бува, історія про пасмо волосся Еліс не підніме їм настрій, але вирішив, що вона може викликати зовсім протилежний ефект. Хоча Вільям і жартував із подібних речей, він, усе ж таки, не легковажив ними. Атмосфера серйозності, створена його братом і зовицею, не припускала можливості оповідання подібних історій, а з часу Вільямової хвороби вона, здається, тільки посилилася.
Лікар Безлі Торн, що його найбільше рекомендували серед усіх лікарів Харлей-стрит, які займалися слабкими серцями, був, на думку Вільяма, надто молодим, аби розумітися на таких делікатних матеріях. Але Генрі й Еліс швидко зуміли переконати його, що цей новий лікар не переобтяжений застарілими методами лікування, а навпаки, знайомий із найбільш сучасними підходами.
— Мені не подобаються молоді люди, усі вони,— різко відповів Вільям.— І мені байдуже, є вони медиками чи ні, розуміються на чомусь, чи є повними невігласами. Я їх ненавиджу усім своїм серцем.
— Отож, твоїм серцем,— сухо сказала Еліс.
— Так, люба, я знаю. Тією його частиною, що лишається неушкодженою.
Лікар Торн попросив, аби його залишили наодинці з пацієнтом, а через кілька хвилин, коли він вийшов із гостьової спальні у кенсинґтонській квартирі Генрі, де лежав Вільям, сказав, що брат і дружина мусять усвідомити, що професору Джеймсу тепер доведеться бути дуже дисциплінованим, багато відпочивати, дотримуватися суворої дієти, що виключає вживання в їжу крохмалю, а також, і це є дуже важливим, пацієнт мусить зрозуміти всю смертельну небезпеку своєї хвороби, і тільки після цього почнеться процес одужання.
— Мої вказівки є дуже чіткими,— сказав лікар Торн.— Він зобов’язаний жити. Я вже йому це сказав, але для того, щоб вижити, йому необхідно суворо дотримуватися моїх приписів. І він мусить залишатись у Лондоні, доки я не дозволю йому поїхати. Якщо схоче, нехай читає, але писати не можна.
Було домовлено, що вони залишаться в кенсингтонській квартирі, й упродовж наступних днів, коли Вільям почав дотримуватися своєї дієти, а Еліс чекала на приїзд їхньої доньки Пеґґі, Генрі й Еліс мали достатньо часу для розмов.
Вільямове слабке здоров’я не пом’якшило рішення Генрі стосовно того, що його особисте життя не надається до критики. Тому зовиця, чиє соціальне чуття, на думку Генрі, загострилось у надзвичайних обставинах, переважно трималася загальних тем у розмовах, майже не торкаючись і особливостей життя власних дітей, за винятком тих випадків, коли Генрі у неї про це запитував. Однак одного вечора, коли Пеґґі, котра вже приїхала з Франції, пішла до своєї кімнати, а Вільям спав, Еліс раптом заговорила про свою зовицю, котра померла сім років тому. Вона обережно добирала слова і була дуже серйозною. Вона згадала, що Еліс її не любила і навіть злягла хвора у день її весілля.
Генрі відчув себе дуже незручно. З роками пам’ять про сестру зробилася для нього надзвичайно дорогою; про її страждання він був готовий говорити виключно із жалем і співчуттям. Якби між двома Еліс відбулася баталія, ця, що нині говорила, була б у ній переможницею, і, слухаючи її, Генрі збагнув, що, з-поміж іншого, переможниця отримала й право безперешкодно обговорювати ту, що програла. Він тепер бачив, що зовиця хибно зрозуміла його стосунки із сестрою, вважаючи, що Еліс Джеймс, прибувши до Англії, поставила його в ситуацію, подібну до теперішньої, і що вона — Вільямова дружина — може судити про особливу природу тієї Еліс так, ніби здатна її збагнути чи адекватно оцінити. Тон зовиці був дуже самовпевненим.
— Еліс Джеймс,— сказала вона,— могла б знайти своєму розуму набагато ліпше спрямування, ніж скерувати його вглиб самої себе.
Генрі мало не піддався спокусі встати та, перепросивши, піти, однак вирішив, що його мовчання має бути достатньо, аби зовиця облишила цю тему.
— І,— продовжила Еліс,— вона завжди вміла знайти когось, хто радо про неї піклувався та її вислуховував. Твоя бідна тітонька Кейт була недостатньо чутливою для цього, тому вона й перебралася до Англії.
Генрі стало ясно, що зовиця мусить усвідомлювати його ніяковість, і це, напевно, змушує її говорити далі. Це було так на неї не схоже, що він із зацікавленням подивився на Еліс, майже не ймучи віри власним відчуттям. І тут-таки, начебто на підтвердження правдивості свого враження, він, замість того, щоб захотіти якомога швидше закінчити цю розмову і вийти з кімнати, забажав, аби зовиця продовжувала і сказала про його сестру все, що збиралась, а він лишатиметься настільки безпристрасним і холодним, наскільки зможе.
— Думаю, Еліс і міс Лоринг були просто створені одна для одної,— говорила далі зовиця.— Міс Лоринг була сильною жінкою, яка шукала для себе слабкої подруги, про яку могла б піклуватися. Знаєш, коли я бачила їх разом, то мала враження, що ці двоє є найщасливішою парою на всьому Божому світі.
На цих словах
