Майстер - Колм Тойбін

Звідти він пішов у будинок, де зараз жила його зовиця, котра повідомила, що його брат Вільям знову погрожує повернутися додому. Еліс показала Генрі їхнє невеличке помешкання. Охоплена відчаєм, вона пояснила, що чергування біля ліжка помираючого тестя, де вона сиділа разом із Еліс Джеймс і тітонькою Кейт, геть її виснажило, що власні діти висмоктують із неї рештки сил, а потім додала, що присутність у цих кількох кімнатках убитого горем чоловіка, котрого вона не зможе належно доглянути, є для неї вкрай небажаною. Генрі пообіцяв іще раз написати до Вільяма. Він мало не сказав, що чудово розуміє, яким тягарем для будь-кого може бути присутність Вільяма, вибитого з колії та не обтяженого справами, але, перейнявшись її напруженістю та раптом відчувши разючу відмінність між ставленням зовиці до свого чоловіка і тим, як його власна мати сприймала батькові потреби, він промовчав.

Того вечора Генрі сидів за батьковим письмовим столом і в листі розповідав Вільямові, що він робив на цвинтарі, намагаючись знайти відповідні слова, щоб переповісти братові, як написані ним рядки було урочисто передано духові померлого батька. Він додав також, що, повернувшись додому, Вільям не знайде собі ніякого заняття, і молив його не бути таким рішучим у виконанні цього наміру. Але, дописавши листа, Генрі вже знав, що, дізнавшись про те, як молодший брат повівся з його особистим і повним щирості посланням, Вільям розлютиться, хай як урочисто було проведено церемонію.

Він зачекав на братову відповідь, і, коли вона надійшла, у ній виявилося стільки ненависті до Лондона, в якому Вільямові майже проти його волі доводилося жити. Брат скаржився на повсюдність брудного, смердючого, просякнутого димом туману та на загальну тупість місцевого населення, що, на його переконання, не могла існувати більше ніде під сонцем.

ГЕНРІ БУЛО НІКОЛИ. У якості виконавця останньої волі свого батька він мав багато зустрічей із адвокатами. Його лякало рішення Генрі Джеймса-старшого обійти в заповіті Вілкі, котрий, на думку батька і так багато отримав, доки той був живий. Генрі вирішив, що брати й сестра погодяться з тим, що цього неможна допустити, і запропонував виправити несправедливість, аби кожен зі спадкоємців виділив певну суму з отриманих грошей, що надало б Вілкі суму, яка дорівнюватиме їхнім часткам. Він збирався здійснити подорож до Мілуокі, щоб побачитися з Вілкі та Бобом, а потім, зробивши подальші розпорядження, уже звідти вирушити до Сиракуз, аби перевірити, у якому стані перебуває батькова нерухомість і вирішити, чи варто її позбутися, чи, може, ліпше залишити у власності родини, щоб отримувати дивіденди від оренди, коли вони з’являться.

Генрі, зайнятого влаштуванням усіх цих справ, що супроводжувалося постійним обговоренням вартості акцій, відсотків чистого прибутку та облігацій, Вільямові регулярні послання з Лондона, в яких було стільки жалощів до самого себе та погроз негайно повернутися, позбавляли його терпіння. Зовицю, здавалося, страшенно непокоїла можливість раптового, мов сніг на голову, повернення її чоловіка. Вона показувала Генрі кожного надісланого з Лондона листа, гірко зітхаючи з їхнього тону.

Хоча він і почувався досить незручно, читаючи всі ці листи, та непокоївся за Вільямів шлюб, Генрі без вагань іще раз написав братові, вимагаючи від нього резонності. Лист було закінчено тільки пізньої ночі, бо Генрі в подробицях описав свої дії в якості виконавця останньої батькової волі, а, закінчивши, відчув дивну наснагу, що тільки посилилася вранці, коли він уявив, наскільки глибоко ображеним і роздратованим буде Вільям, прочитавши новини. Генрі відчував неабияку легкість на душі ще й від того, що почувався цілковито у своєму праві та діяв на загальну користь.

У відповідь на ці провокації, Вільям висловлював обурення тим, що до нього ставляться, мов до малої дитини, котра не відповідає за свої вчинки та не розуміє власних інтересів. Він робив чимало образливих зауважень стосовно Лондона та квартири Генрі й намагався чинити перешкоди в реалізації братового плану з відновлення справедливості щодо Вілкі та його частки у спадку. А потім Вільям повернувся до Кембриджа ще до того, як сплив термін його європейської відпустки, після чого Генрі повідомив його про своє рішення передати власний обов’язок керувати батьківським домогосподарством сестрі Еліс, а право розпоряджатися родинними фінансами доручає Вільямові. Він також сказав братові, що хоче якнайшвидше повернутися до своєї роботи в тому самому Лондоні, що його Вільям так зневажає, із нетерпінням чекаючи можливості зануритись у працю, від якої сподівається отримати чималі прибутки, щоб у майбутньому ніколи більше не перейматися станом залишеного батьком спадку та тим, як ним розпоряджаються.

Смерть Вілкі наступного року, за якою не забарився і похорон Германа (найменшого сина Вільяма й Еліс, котрий помер іще немовлям), а потім і відхід сестри Еліс спричинилися до тривалої перерви в їхніх суперечках, а численні теплі та щирі листи, повні приязності та непідробного почуття, що їх упродовж років писала до Генрі Вільямова дружина, сприяли загоєнню душевних ран і відновленню дружніх братерських стосунків так само, як і багатомильний океанський простір Атлантики допоміг їм обом заспокоїтись і призабути образи.

АЛЕ ТЕПЕР, КОЛИ після батькової смерті минуло вже два десятиліття, у Лемб-Хаусі вогнище давньої суперечки між братами, здавалося, от-от розгориться з новою силою. Генрі міг продовжувати займатися власними щоденними справами; він мав свою роботу, своїх слуг, свої книги та постійне листування з друзями та видавцями. А Вільям перебував удалині від дому. Коли професор Джеймс виходив зі свого будинку в Кембриджі, щоб піти до Гарвард-Ярда[65], на нього дивилися з шанобою, що межує із зачудуванням, із ним усі віталися, відомість огортала Вільяма густим захисним покровом. Але ця слава не сягала Рая, і цей факт, на думку Генрі, дратував Вільяма дедалі більше, бо з часом брат узагалі відмовився виходити на вулицю. Але постійне перебування в замкненому просторі зробило Вільяма схожим на дикого звіра, посадженого у клітку, що тільки й має можливість ображено гарчати.

Якось увечері, коли Генрі вже збирався піднятися до своєї кімнати й шукав собі книжку для читання, у одній із кімнат першого поверху він побачив свою племінницю. Вона мала стурбований вигляд. Він подумав, чи не вплинув на стан дівчини поганий настрій її батька, і не на жарт занепокоївся. Душевність Пеґґі, а також її радісне передчуття Різдвяних свят якимось чином дещо розвіяли ту гнітючу атмосферу, що зависла над Лемб-Хаусом, Генрі почав убачати у племінниці чарівливу й