Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
Потім дідусь купив автомобіль, і Бун знайшов своє покликання. На цей час він офіційно (за спільною згодою Маккасліна — Едмондса — Пріста, бо навіть Маккаслін Едмондс здався, прозрів нарешті, коли Бун удруге провалився на іспитах у третьому класі, а може, Маккаслін прозрів, зрозумівши, що Бун, скільки б не жив на фермі, справжнім фермером не стане) був за робітника на візничому дворі. Попервах робив він де пошлють: годував худобу, чистив упряж і повози. Але я казав тобі, що у хлопця був хист до коней та мулів, і невдовзі він став повноправним возієм — на будах та кебах, які виїздили зустрічати денні поїзди, на бідках, бричках і легких фургонах, в яких комівояжери об'їжджали навколишні сільські крамниці. Він жив тепер у місті, і тільки тоді, як Маккаслін чи Зекарі виїжджали куди, Бун залишався ночувати в котромусь домі, щоб жінки та діти не боялися самі. Тобто жив він таки в Джефферсоні й навіть мав там домівку — винайману кімнату в «Торговельному», як його називали за часів мого дідуся, готелі, заснованому з марною надією перемогти в суперництві готель «Голстон Гаус». Щоправда, заклад то був досить солідний: під час судових сесій у ньому столувалися й мешкали присяжні, а позовники і позвані, торгівці кіньми та мулами почувалися там вільніше, аніж серед килимів, мідних плювальниць, шкіряних стільців та полотняних скатертин на другому кінці міста. Потім, уже за моїх часів, він називався «Готель Сноупса» — причому обидва «С» були намальовані фарбою догори ногами, — коли містер Флем Сноупс (банкір, якого десять чи дванадцять років тому вбив його божевільний кузен[32], котрий насправді, може, й не вірив, що родич спровадив його за грати, але був певен, що Флем міг його туди не віддати чи бодай хоч спробувати не віддати) почав виводити в місто своє плем’я з глушини за Французовим Закрутом. Далі, в середині тридцятих років, цей заклад короткий час орендувала одна рудоволоса пані, яка не знати звідки вигулькнула й невдовзі туди ж і зникла; тоді твоєму батькові й поліції він відомий був під назвою «Мале Чікаго». Ну, а тепер, коли вся ця слава пішла в непам’ять, ти його знаєш як пансіон місіс Рауновел. Але в Бунові часи це ще був готель «Торговельний»; і в ті проміжки, коли Бун не спав на підлозі в кухні у Компсона, Едмондса чи Пріста, він мешкав там. Якраз о цій порі дідусь і купив автомобіль.
Дідусь зовсім не хотів автомобіля — він був змушений його купити. Банкір, президент старішого банку Джефферсона, першого банку в Йокнапатофській окрузі, він вірив і тоді, і до самої своєї смерті багато років згодом, — коли вже всякий навіть у Йокнапатофі переконався в довговічності автомобіля, — що повіз із мотором це така ж безнадійна проява, як і вчорашня поганка, і так само, як цей гриб, зникне із завтрашнім сонцем. Але полковник Сарторіс, президент молодшого, вирослого, як із води, Купецького й Фермерського Банку, змусив його купити автомобіль. Чи, точніше сказати, приневолив його це зробити інший безнадійник, мрійливий короткозорий ясноокий чаклун від механіки на ім’я Бафело. Бо дідусів автомобіль не був навіть перший у Джефферсоні. (Я не рахую червоної перегонової машини Манфреда де Спейна. Хоча де Спейн володів нею і щодня протягом кількох років проїздив вулицями Джефферсона, у нашій пристойній добропорядній громаді вона посідала не більше місця, аніж сам Манфред: обоє були невиправні й безженці, й існували не так у місті, як із міста, і взагалі були ні до чого, мов занадто довгий суботній вечір, і навіть коли Манфред став мером Джефферсона, ця яскраво-червона барва становила не так погордливий виклик містові, як свого роду трохи не байдужне його заперечення).
Отже, дідусів автомобіль не був перший, що побачив Джефферсон. Він не був навіть перший, що затримався у Джефферсоні. Два роки перед тим один автомобіль прибув сюди аж із Мемфіса, покривши вісімдесят миль дороги менше ніж за три дні. Потім задощило, і машина лишалася у Джефферсоні півмісяця, впродовж якого ми майже зовсім не мали електрики і не мали б також і громадського транспорту, якби робота у візничому дворі залежала тільки від Буна. Річ у тому, що містер Бафело, — власне, до самого Мемфіса не знайти було іншої людської істоти, яка б на цьому зналася, — наглядав за нашою невеличкою паровою електростанцією, і з того моменту, коли автомобіль сповістив, що далі не піде, принаймні сьогодні, містер Бафело й Бун приросли до нього, немов дві тіні, велика й мала — неоковирний здоровань, пропахлий кінською сечею й дьогтем, і закіптюжений коротун у заяложеній одежі, з очима, ніби дві блакитні пір’їни, вліплені в невелику грудку вугілля, чоловічок, котрий разом з усім своїм (і цілого міста) інструментом у кишені ледве чи переважив би сто фунтів; один — непорушний, з якоюсь неймовірною жагою втуплений у машину, наче скам’янілий бик; другий — заполонений нею, чулий і ніжний, його зашмарована рука по-жіночому чуло торкалась її, погладжувала, пестила, а в наступну мить він пірнав аж до попереку під задертий кожух мотора.
Дощ ішов цілу ніч і не перестав і вранці. Власникові машини було сказано й запевнено його, — це, як виявилося, зробив містер Бафело (трохи дивна річ, бо досі ніхто ніколи не бачив його десь оддалік електростанції або невеличкої майстерні на подвір’ї, тож як міг він провіщати майбутній стан доріг?), — що дороги будуть непроїзні щонайменше з тиждень, а то й цілих десять днів. Через це власник машини повернувся до Мемфіса поїздом, поставивши свою коштовну забавку в приміщенні, що на чиємусь іншому подвір’ї, окрім містера Бафело, називалося б клунею. Годі було нам збагнути, як містер Бафело — лагідний, сумирний, неговіркий чоловічок у заяложеній куртці, постійно в стані не від світу сього замріяного сновидства, — як, в який спосіб, яким месмеричним і гіпнотичним хистом, навіть йому самому досі невідомим, переконав він зовсім незнайому людину залишити свою машину під його опікою.
А проте він це зробив, і власник машини повернувся до Мемфіса; тепер як хто у Джефферсоні мав
