Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Та ні, ніщо мені не заважатиме. Тим паче що моя сім’я сподівається на заступництво пана міністра. Що стосується оновлення будинку всередині, то з часом все налагодиться. А ваше завдання якнайшвидше підготувати все найпотрібніше», — сказав Нюдо.

«Хоча я не є власником цих земель, та оскільки передати їх не мав кому, то жив собі там досі в повній тиші й спокої. А щоб угіддя — поля та луки — не запустіли, я розпоряджався ними на свій розсуд з дозволу покійного Мімбу-но тайфу[380] за відповідну плату», — видно, злякавшись за нажите добро, невдоволено сказав доглядач з червоним носом на непривабливому, зарослому волоссям обличчі.

«Згадані вами поля мене зовсім не обходять. Обробляйте їх так само, як і досі. Звичайно, я маю грамоту на володіння цими землями, але, зрікшись суєтного світу, останнім часом ними не цікавився. А от тепер наведу в цій справі лад», — сказав Нюдо, а оскільки при цьому згадувався міністр Двору, то доглядач заметушився і поспішно взявся до перебудови оселі, отримавши на це вельми значні кошти від Нюдо.

Не здогадуючись про задум Нюдо, Ґендзі не міг зрозуміти, чому жінка так уперто відмовляється переїхати до столиці. Сам він побоювався, що ім’я його дочки виявиться назавжди пов’язаним з диким узбережжям Акасі й це матиме згубні наслідки для її репутації в майбутньому. Але саме тоді, закінчивши перебудову маєтку в Ої, Нюдо повідомив Ґендзі, що, мовляв, випадково згадав про такий-то й такий-то маєток... Звичайно, той відразу збагнув, що думка про власний будинок у Нюдо виникла через те, що його дочка боялася загубитись серед інших жінок у столичній Східній садибі.

«Що ж, зовсім непоганий намір», — подумав Ґендзі й послав в Ої Кореміцу, незмінного виконавця своїх таємних доручень, подбати про підготовку до переїзду. «Навколо будинку чудова місцевість, навіть чимось схожа на краєвиди морського узбережжя в Акасі», — доповів Кореміцу, повернувшись, і Ґендзі заспокоївся: «Така оселя, мабуть, їй підійде».

Храм, збудований за його розпорядженням у горах на південь від Дайкакудзі[381], справляв чудове враження, а павільйон біля водоспаду був не гіршим, ніж у самому храмі Дайкакудзі. Будинок для жінки з Акасі стояв на березі річки, оточений соснами невимовної краси, простий і скромний, позначений чарівністю гірської оселі. Про його внутрішнє оздоблення потурбувався Ґендзі.

І от нарешті він таємно послав до Акасі найвідданіших своїх слуг. «Тепер уже нема ради...» — зітхала жінка, відчуваючи, що розлука з узбережжям Акасі, де вона прожила стільки років, неминуча. Їй стало до болю сумно, коли зрозуміла, що доведеться покидати батька самого. «І чому мені випала така гірка доля вічно страждати?» — думала вона, заздрячи тим, кого Ґендзі не наділив своєю прихильністю. Хоча старі батьки, побачивши, який пишний почет Ґендзі прислав по дочку, раділи її щастю, бо нарешті здійснювалися їхні заповітні мрії, але їхню радість затьмарювала думка про близьку розлуку. Нюдо, поринувши у невеселі думки, вдень і вночі нічого іншого не повторював, крім слів: «Невже ніколи більше не побачу нашого дитяти?»

У прикрому становищі опинилася і його дружина. Подружжя давно жило в окремих будинках — на березі і в горах, а тому, залишившись в Акасі, дружина не мала на кого розраховувати. Навіть люди, поєднані випадково, але згодом зріднившись, засмучуються, коли приходить розлука. І хоча її норовливий чоловік ніколи не був для неї надійною опорою, вона зовсім не хотіла залишати його тепер, коли до кінця наближалося відміряне їй життя, і вона досі сподівалася, що це узбережжя буде її останнім притулком. Та от, на жаль, доводилось розлучатися...Хоча молоді служниці, яким давно вже обридло тутешнє життя, раділи від’їзду, та, поглядаючи на незабутню морську гладінь, все ж думали: «Ми вже ніколи сюди не повернемося...» — і сльози разом з морськими бризками зволожували їхні рукави.

Стояла осіння пора, яка завжди наповнює душу смутком. На світанку дня від’їзду, коли дув прохолодний осінній вітер і навперебій дзвеніли комахи, жінка сиділа, поглядаючи на море, а Нюдо, її батько, вставши сьогодні до другої нічної служби набагато раніше, ніж завжди, читав молитви, раз по раз схлипуючи. Ніхто не міг стримати сліз, хоча вони могли затьмарити таку щасливу подію.

Дівчинка була надзвичайно вродлива, немов дорогоцінний нефрит, що випромінює сяйво серед ночі. Старий не відпускав її від себе, та й вона встигла до нього звикнути. Звісно, він розумів, що йому, монаху, не слід піддаватися ніжним почуттям, але, на жаль, він не міг уявити собі, як житиме в майбутньому без неї...

«У час розлуки

Молюся за майбутнє,

Для вас щасливе,

Та мені старому несила

Вгамувати сльози непрошені.

О, це поганий знак!» —

сказав він, старанно витираючи очі.

«Разом з тобою

Ми колись залишали столицю,

А тепер я сама повертаюсь.

То невже доведеться мені

По колишніх, зарослих травою, стежках блукати?» —

відповіла дружина й, звичайно, заплакала. Якщо згадати, скільки років минуло, як вони заприсяглися жити разом, то чи не дарма вона поверталася в давно покинутий світ, покладаючись на таку непевну надію?

А їхня дочка промовила:

«Далека стелиться дорога,

Тож не знаю, коли з вами

Зустрінуся знов.

Хоч невідомо, скільки нам судилось жити,

Надія в серці все ще живе...»

«Може б, ви провели нас до столиці», — благала вона, але Нюдо відмовився, пославшись на певні причини, хоча, звісно, з неспокійним передчуттям думав про майбутню подорож.

«Якщо колись я звільнився від державної служби у столиці й перебрався сюди, в цей незнайомий край, то лише заради того, щоб безпосередньо дати вам гідне виховання, якого ви заслуговуєте. Хоча тоді доля часто була до мене немилосердною, я відмовився від наміру повернутися у столицю, бо, приєднавшись до колишніх намісників, не зумів би навіть відновити колишній вигляд нашої бідної садиби, всуціль зарослої полином і хмелем, а моє життя, приватне й суспільне, стало б предметом глузувань і навічно вкрило б пам’ять моїх предків ганьбою. До того ж я від самого початку дав людям зрозуміти, що мій переїзд у провінцію — це лише перший крок до повного зречення від мирської суєти, і був упевнений, що пройду цим шляхом до кінця. Однак у міру того, як ви дорослішали й починали розуміти навколишній світ, я все частіше ставив собі запитання: «Навіщо я ховаю цю дорогоцінну парчу в жалюгідній глушині?» — бо моя душа, як у кожного батька, блукала в пітьмі, а голову переповнювали тривожні думки. Покладаючи всю надію на будд і богів, я благав у них одного: не залишати вас до кінця життя у бідній гірській хатині, куди занесла вас нещаслива батькова доля. І хоча несподівано нам випала удача[382], я, однак, ще ясніше відчув, наскільки низьке наше становище у світі. Та коли народження вашої дочки засвідчило прихильність до нас щасливої долі, я вирішив, що вам у жодному разі не