Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Чутка про це розбудила у самовпевненого Ґон-цюнаґона суперницький норов, і, щоб не пасти задніх, він закликав до себе найкращих художників і доручив їм намалювати на пречудовому папері картини, які не мали б собі рівних. «Картини на теми стародавніх повістей багаті почуттями й варті уваги», — вирішив він і, вибравши з них найцікавіші й найзмістовніші, передав їх для роботи живописцям. Крім цього, на цілком звичайних картинах з нагоди щомісячних свят, він зробив розлогі написи й запросив Імператора на їхній перегляд. Старанно приготовані картини сподобалися Імператорові, але Ґон-цюнаґон не випускав їх зі своїх рук і заховав раніше, ніж Імператор встиг ними помилуватися, а тим паче не захотів передавати їх у покої жриці, суперниці його дочки.
Дізнавшись про це, Ґендзі, посміхаючись, сказав: «Як видно, Ґон-цюнаґон усе ще не позбувся юнацьких звичок. Хіба можна так засмучувати Імператора й навмисне ховати від нього картини, не давати йому спокійно розглядати їх? У мене самого багато старовинних картин, і я принесу їх...» Витягши з шафок старовинні й нові картини, Ґендзі разом з Мурасакі заходився вибирати ті, що найбільше відповідали тогочасним смакам. Хоча картини на тему «Вічного смутку» і «Ван Чжаоцзюнь»[360] були одними з найцікавіших і найзворушливіших, але Ґендзі вирішив цього разу їх відкласти, зважаючи на їхній трагічний зміст[361]. Потім він дістав скриньку із щоденниками, які вів у роки поневірянь у Сума та Акасі, щоб принагідно показати їх Мурасакі. Малюнки, привезені звідти, розчулили б будь-кого з чутливою душею, навіть, якби він не чув раніше про його поневіряння. Тим паче у Ґендзі та його дружини вони розбудили болісні спогади про минулі роки, що назавжди вкарбувалися в їхню пам’ять як прикрий сон. При цьому Мурасакі дорікнула Ґендзі за те, що він їй досі їх не показував.
«Замість на самоті
Тужити у столиці
Сама хотіла б
Споглядати край,
Де рибалки живуть.
Тоді мені не було б так сумно...» — сказала вона, а Ґендзі, розчулений, відповів:
«Навіть тоді,
Коли поневірявся
Біля моря,
Я так не плакав, як тепер,
Минуле пригадавши».
Звичайно, ці малюнки варто було б показати й Фудзіцубо, матері юного Імператора. Вибираючи найкращі з тих, що яскраво передавали його враження від краєвидів на узбережжі, Ґендзі раз по раз подумки перелітав в Акасі: «Як там вони?..»
Почувши, що Ґендзі збирає картини, Ґон-цюнаґон взявся старанно підбирати для них валики, обрамлення, шнури та інші прикраси.
Перша декада третього місяця з безхмарним небом та гарним настроєм у людей була чудовою порою для цікавих, витончених розваг. Крім того, у ці дні не намічалися жодні весняні урочистості, тож обидві суперниці — ньоґо Умецубо[362] і ньоґо Кокіден[363] — могли приділити увагу живопису. Зі свого боку Ґендзі вирішив відіслати жриці й свої картини, щоб показати юному Імператору. Ось таким чином у покоях обох жінок зібралося чимало картин, приготованих для порівняння.
Найпильнішу увагу привертали до себе картини, які ілюстрували зміст повістей. Ньоґо Умецубо віддала перевагу відомим старовинним повістям, написаним у рамках благородної традиції, а ньоґо Кокіден вибрала твори сучасні, що вражали читачів витонченістю, яскравістю стилю і новизною змісту. Тож у той час придворні жінки з оточення Імператора, як справжні знавці живопису, тільки те й робили, що сперечалися, які картини кращі.
Фудзіцубо, яку ніколи не полишала любов до живопису, теж приєдналася до них, іноді навіть занедбуючи релігійні приписи. У той час вона жила в палаці, чула навколо себе постійні суперечки і вирішила розділити жінок на дві сторони, ліву і праву.
На стороні ньоґо Умецубо, тобто лівих, опинилися Хейнайсі-но суке, Дзідзю-но найсі, Сьосьо-но мьобу, а на стороні ньоґо Кокіден, тобто правих, — Дайні-но найсі-но суке, Цюдзьо-но мьобу і Хьое-но мьобу. Всі вони були настільки обізнаними в живописі, що Фудзіцубо зацікавлено прислухалася до кожного їхнього слова, якими вони навперебій оцінювали картини. Насамперед суперечка почалася навколо порівняння «Повісті про старого Такеторі»[364], праматері всіх повістей, з історією Тосікаґе з «Повісті про дупло»[365].
«Хоча в цій стародавній повісті, яка передавалася від покоління до покоління, начебто й немає нічого особливого, але Каґуя-хіме[366], живучи у світі, сповненому скверни, зуміла зберегти чистоту і піднестися до самих небес. Оскільки події в цій повісті переносять нас у вік богів, то, можливо, тому вони незрозумілі нинішнім неосвіченим жінкам», — почали на лівій стороні.
На це права сторона відповіла: «Небеса, куди піднеслася Каґуя-хіме, справді недосяжні для звичайних людей, які про них нічого не знають. Та оскільки їй випало народитися всередині бамбука, то її походження навряд чи можна вважати благородним. І хоча вона освітила своїм сяйвом хатину старого, але воно не могло зрівнятися зі світлом за стінами імператорського палацу. Абе-но Оосі витратив безліч золотих монет, щоб купити для Каґуя-хіме вбрання із шкурки Вогняної миші[367], але воно вмить згоріло у вогні, й разом з цим безнадійно згасла його любов. А принц Курамоті, знаючи, наскільки недоступна справжня гора Хорай[368], все-таки спробував ошукати Каґуя-хіме, і гілка з коштовних каменів обернулася для нього ганьбою[369]».
Картини до «Повісті про старого Такеторі» написав Косе-но Оомі[370], а текст — Кі-но Цураюкі. Сувої були з паперу «кан’яґамі», підбитому китайським шовком, мали червонувато-бузкове обрамлення і сандалові валики — словом, нічим особливим не вирізнялися.
«Хоча жахлива морська буря занесла Тосікаґе в невідому країну, йому все-таки вдалося досягти своєї мети, і врешті-решт слава про його неперевершене музичне обдарування розлетілася у нас і в чужих землях, а ім’я залишилося в пам’яті багатьох поколінь. Картини на цю тему, в яких поєднано китайські та японські краєвиди, не мають собі рівних», — провадили далі праві. Сувої «Повісті про Тосікаґе» були з білого паперу, із зеленим обрамленням і валиками з золотистого каменю. Живопис належав пензлю Цуненорі[371], написи — Мітікадзе[372] . Написані в новому стилі, ці картини привертали увагу яскравою вишуканістю. Ліва сторона не могла нічого заперечити.
Потім сторони взялися порівнювати «Повість з Ісе»[373] і «Дзьосаммі»[374] , але знову ніяк не могли дійти згоди. І цього разу перевага була на стороні правих, які подали для порівняння яскраво і жваво написані картини із зображенням різних сцен сучасного життя, передусім у палацових покоях. Від лівої сторони Хейнайсі-но суке промовила:
«Невже не збагнувши
Глибини моря в Ісе,
Дамо хвилям стерти
На березі
Давні сліди?
Хіба ця порожня змістом, але майстерно прикрашена любовна історія може затьмарити ім’я Арівара-но Наріхіра?» З такими словами можна було посперечатися. А тому від правих відповіла Дайні-но найсі-но суке:
«Якщо душа
Над хмари підніметься,
Їй звідти й море
Глибиною в тисячу хіро
Мілиною видасться».
«Звичайно, піднесені почуття Хьое-но ооґімі[375] не можуть не викликати поваги, але і до Арівара-но Наріхіра не можна ставитися зневажливо», — сказала Фудзіцубо й додала:
«На перший погляд
Зів’ялими здаються
Трави морські,
Але хіба зів’януть слова
Рибалок з узбережжя Ісе?»
За жвавими суперечками було висловлено чимало цікавих думок про кожний сувій, але остаточного переможця не було
