Хеві Метал - Олександр Аркадійович Сидоренко

Десь за потилицею гупнули двері, Гуллівер спробував подивитися, хто там, але перестав бачити ліхтар й підійняв голову до драбини, щоб розгледіти джерело світла. І тут його почали бити — чиясь нога садонула по голові, Гуллівер пирскнув і затулився руками. М’яко били, наче мішком із брудними речами. Хто це? Чулковський мститься за зірваний номер? 

«За-ра-за!» — сказав цей хтось глухим жіночим голосом. Невже Соколова прибігла з-за пульта й лупцює його за те, що він накоїв? Чи Мар’яна визвірюється за те, що вони пішли в цирк з Трушиними і їй було неприємно слухати ті жарти? Він підтягнувся ближче до драбини й нарешті вивільнив ліву ногу. 

Стало значно простіше захищатися від ударів — Гуллівер перевернувся на живіт, став у позу мусульманина на Рамадані, тільки затулив голову руками. Й тут щось дзенькнуло об каміння, а за мить «Первак» вдарив йому в голову. Ваня йойкнув і завалився на бік. У голові паморочилось, сили добра у шлунку скористалися моментом й вишпулили геть весь накопичений за сьогодні шлак — Ваню фонтаном вирвало на свою куртку, на груди. 

«Пі-да-ра-си!» — кричав жіночий голос, хоча Ваня був один — Гуллівер з Чулком кудись поділися. «Нар-ко-ма-ни!» — а це чому, він же не курив, йому ж ніде було взяти, всі оператори були зайняті! На маяк ніхто не відповів, тож він — чистий! «А чи не зламав я ліву ногу?» — подумав Ваня, але поворушити не міг. Нічим. Блювотиння заважало дихати, що ж — «дати Хєндрікса» теж непогано. Не так медійно, як вийшло б на даху, але теж трагічно, жінки не співчуватимуть, проте чоловіки зніяковіють. 

Чиїсь руки шарили по його тілу. Ваня знову спробував подивитися, хто ж це врешті, але ліхтар вже знову зник, настала темрява, й він ніби плив у ній ногами вперед, хоча попереду була стіна. Чиясь рука помацала його за живіт. Невже ветеринар Сьома? «Не коси це, — подумав Ваня. — Став уже свою крапельницю, тільки обіцяй, що дивитимешся на мене до самого кінця, більшого мені вже не треба». Більше вже нічого не буде, ніхто не жалівся на «Первак», бо він всіх доводив до фіналу, а звідти відкату нема, засейвитися посеред кат-сцени неможливо! 

Тимчасом хтось обшукував його від живота до внутрішньої кишені, яка була значно правіше та вище — все перекрутилося під час падіння. Ваня спробував витерти блювотиння з обличчя, але руки не слухалися. Щось шаркнулося попереду, й знову засяяв ліхтарик, а потому гупнули двері. 

Ваня впіймав світло на обличчі, посміхнувся забльованими губами й засміявся: якщо хтось із мешканців дев’ятого поверху прокинувся й слухає, що ж там коїться біля драбини, то хай думає, що з Ванею нічого поганого не сталося. Нехай потім перекажуть, що Бронзовий Голос країни сміявся до останнього — в кожній жінці має бути загадка, а кожну зірку має тримати кураж. 

Тато відчинив двері, зустрівся поглядом з Ванею і зупинився. Він стояв мовчки, трохи переляканий, готовий будь-якого моменту відстрибнути назад, ніби чекав нападу від сина. Ваня теж не рухався, уважно роздивлявся обличчя Едуарда Майбороди і впізнавав себе — от звідки цей тонкий ніс, от звідки це неслухняне волосся, тільки в батька воно вже геть сиве, а в нього — ні. Ще ні. Скільки йому зараз? П’ятдесят з гаком, а вже повністю сивий. 

Ваня сховався за цими дверима після того, як на приватну вечірку, де він виступав, вдерлися якісь лиходії. Він готувався до виходу на сцену, аж раптом помітив людей із хижими обличчями, які заходили на територію новими господарями, відштовхуючи офіціантів у басейн. Треба було якось гуртуватися, знаходити своїх та чинити опір, але Ваня злякався й побіг до чорного виходу. 

Там теж хазяйнували візитери, й тоді він чимдуж побіг углиб маєтку, залетів до якоїсь господарчої будівлі й зачинив двері. Стояв там, кляв себе, намагаючись віддихатися, і… тепер бачив батька. 

Вони мовчали, потім Ваня через силу видушив: 

— Я не виню тебе. Я… сам такий. Тепер розумію. Йди собі спокійно, ти — вільний. 

І цей сивий чоловік зрадів, видихнув і зачинив двері. «Я ж так багато хотів у нього запитати, чому його відпустив?» — подумав Ваня, й тут двері знову відчинилися. 

«Тату?!» Ні, не він — якась жінка, схожа на керівницю хору Віолетту Макарівну, зайшла й одразу обійняла Ваню так міцно, нервово, як на похороні. Він не знав, хто вона така, але одразу заплакав. «Тіхо, Ванєчка, тіхо», — сказала вона, й він чомусь не образився на російську. Йому вже байдуже було — хай самі вирішують, якою мовою говорити та за кого голосувати. Це вже чомусь неважливо. 

Ваня примружив очі й заплакав. У горлі зібрався клубок, він не міг його проковтнути й плакав, плакав, плакав. За собакою, імені якої він так і не дізнався, за собою та й за усіма тими, кому випало жити в такий не припасований для щастя історичний момент. Його почало тіпати, й тут почулося, як праворуч, за дверима ванної, хтось увімкнув фен. Ваня заплакав ще сильніше — він розумів, що не дізнається, хто там, у ванній. Він не полюбить, його не полюблять, все минуло. Бо ж ти знаєш — усе позаду. 

* 

Феном у ванній сушила голову Мар’яна, а Ваня лежав на підлозі, між матрацом та шафою, і тремтів від холоду. Він не міг проковтнути клубок у сухому, потрісканому десь всередині горлі, й це чомусь його страшенно лякало. Дуже хотів сцяти, йому було дуже холодно на підлозі. Думав заснути знову, бо краще опинитися серед терористів на «партійному дні народження», ніж удома, бо там він міг наздогнати батька й спитати, як він. Чи пішов би він від них, якби мав змогу повернутися у часі? Що він відчуває, що??? 

Та вже було зрозуміло, що питання ці лишаться без відповідей, а сцяти доведеться в кухні у мийницю, бо Мар’яна може дуже довго сушити волосся, ванна — її персональне місце сили, там вона не мати, а жінка, яку ніхто не має чіпати. Ваня перевернувся на спину, аби подивитися на Стьопу, й тут його голову стиснуло страшними гострими іржавими лещатами. Бодун? То був бодунище, справжній цар бодунів! Потворний, цифровий та отруйний! Як він міг не врахувати цю розплату! 

І він… Він усе пам’ятав — і цирк, і Братана, і «Первак», і дев’ятий поверх. Це ж треба — стільки випити й пам’ятати геть усе, що слід було б забути. От тільки він не знав, як дійшов додому. Впав, били його ж пляшкою горілки по голові, а от далі… Він доторкнувся до голови й одразу відсмикнув руку — як боляче! 

Та як же холодно! Якщо припустити, що він ліг на своє звичне