Хеві Метал - Олександр Аркадійович Сидоренко

* 

І навіщо він вигадав усю цю дурню з новим будинком? Треба бути простішим, треба бути правдивішим. Треба нічого не вигадувати та йти на знайомий дах, де він кружляв під Девіса, де він десятки разів курив ніштяки, де йому завжди було добре. От лише там і було, якщо викреслити з рівняння один гараж на Дарниці. 

Ваня сів на ту саму лавочку, що й вранці, зважив у руці залишки горілки: на два хазяйські ковтки, або на три середні профілактичні, або десь на п’ять — для підтримки. Зійшовся на середньому, випив й витер рота. Як же швидко прокидаються всі рефлекси! От хто-хто, а вони просто чекали свого часу, вони добре знали свого клієнта й просто вичікували, коли ж він зламається. 

А як тут не зламатися? Тоня, її дід, Гєна — всі по черзі пили кров, та ніхто натомість не пропонував крапельниці. А Мар’яна, а Стьопа, а Братан?!! «Що мене тут взагалі тримає?» — подумав Гуллівер і роздивився чорно-білий двір, в якому, крім сходових маршів, світилося лише два вікна. Всі сплять, всім до сраки твої вагання, їм все одно, хто переможе — Гуллівер чи Іван. 

А хтось мав перемогти. Ваня знову заплакав — збирав сльози стільки років і тримав їх, ніби в цистерні, яку тепер пробито, спонсор витоку — горілка «Первачок», гарантовано доведе тебе до фіналу. А яким він буде? Вийти в прямий ефір і шугонути з даху? Так, увійти в історію, примусити багатьох людей страждати, й за діло — о, Мар’яно, Геннадію, на вас чекає неприємна звістка, спускайтеся всі вниз, тут розплескалася найкраща бронзова пляма країни! 

«Я їм доведу… Що я… програв. І не витримав цього. Що я — слабак. Що я — трусло, — Ваня оговтався й підкинув вагомі тези: Слабак уникає проблем, слабак не може визнати поразки, слабак ображається на весь світ». Гулліверу теж було що відповісти: «А що цей світ для тебе зробив? Тебе використали й викинули, бо хтось наступний переміг у шоу. А так ти станеш головним. Назавжди. Кожне твоє відео набере мільйон, Гуллівер — теж, а бокали — мільярд, вони знову підуть світом, тепер з плямою — це він ступив з краю у прямому ефірі, це він — легенда!» 

«Родомський та Гєна озолотяться з ютубу», — подумав Ваня й посміхнувся крізь сльози. Йому так було шкода себе, йому було шкода всіх їх, але себе — найбільше. Ну, і Братана, але той хоча б прожив своє. А він… А він навіть не може зайти додому й підзарядити телефон для зйомки, бо тоді дружина прокинеться й нікуди його не випустить. Зовсім як мама колись. 

Ця очевидна фройдівська паралель Ваню роздратувала. «Так, зараз — або ніколи», — він підвівся й ударив себе долонями по стегнах. Намагався отямитись. Права рука боляче вдарилася об пляшку. О, є резерв — Ваня зробив ще один середній ковток і підняв горілку так, щоби було видно залишок у світлі ліхтаря в тумані. Є, ще є. От і славно, гасіть світло в залі — все готове, випускайте на сцену ведучого, артист вже за лаштунками. 

До внутрішніх голосів доєднався Чулок — беззмінний ведучий «Талантів», Нових років і найзаможніших весіль, закричав: «Пані та панове, працюють всі плазми країни, нарешті ми й дочекалися розв’язкиии!», і його крайня голосна потонула у криках натовпу, підсилених на пульті. «Ось він іде. Хлопець, який так довго намагався достукатися до ваших сердець, ми його називали Бронзовим Голосом країни, ми знали його як Йоана З Вами, а тепер… Тепер — це справжній Гуллівер. Зустрічайте!» 

Хода змінилася — вона стала впевненішою, ніби центр тяжіння на стовідсотковій передплаті нарешті запрацював на повну. Він велично ступав у місиво білими кросівками «рібок», які вже мали в собі «грибок» й могли містити рибок, шкари розповзалися, наче холодець на старий Новий рік. Він високо здіймав голову, тому що камери й світло налаштовані на людей середнього зросту, а бородате підборіддя Гуллівера має видаватися гостро й пихато, а не розширюватися при зйомці знизу. 

Він різко й упевнено смикнув двері, в яких теж був домофон, але ніколи не працював — у гостинці надто багато мешканців для таких зайвих заморочок. Туман намагався було за ним, та двері вже зачинилися — тут довідник працював різко, зима надворі, не треба вихолоджувати парадняк на сто шістнадцять квартир! 

Ваня зайшов у ліфт й опинився в колі софітів. Чулок аж вискнув від щастя — важко було повірити, що за кілька секунд після команди «стоп, знято» він стає спокійним цинічним бовдуром, який навіть не усміхається без гонорару. «Ви тільки подивіться! — верещав Чулковський. — Я просто не знаю, хто може з ним зрівнятися! Хіба що Кобейн», — і зал заплескав, хоча Ваня сумнівався, що вони знали, хто такий Курт і в якому саме українському талант-шоу він переміг. 

«Або Дед, — не вгамовувався ведучий. — Старий добрий металюга Дед, який став справжньою легендою, а його пісня вибухнула на весь світ. А, як показує досвід Едіти П’єхі, «пєсні, дійсно, довольно одной, чтоб только…», й зал підхопив: «О дооомє в нєй пєєєлось»». «Саме так, — зрадів Чулок ще відсотків на десять, хоча це й здавалося неможливим — куди ж більше, — і цей дім ще не знає, що отримає пам’ятну дошку, ставши єдиною гостинкою у Києві… В Україні… Єдиною гостинкою у світі з бронзовою табличкою, найвідомішою гостинкою планети!!! І тепер всі фінали нашого шоу відбуватимуться саме тут, на дахууууу!» 

Зал розірвався овацією, ліфт рипнув і зупинився. Ваня вийшов на дев’ятому поверсі. «Пані та панове, — Чулок понизив голос, спонукаючи три тисячі з гаком глядачів до тиші, бо настав момент істини: зараз заспіває той, заради кого вони витрачали гроші, робили зачіски, шукали місце для паркування навколо палацу. Зараз. Всі. Все. Побачать. — Пані та панове, зустріньте Гуллівера!» 

Ваня нагадав собі першу тезу: «Знаєш, усе позаду». Він підійшов до драбини й подивився нагору — так, замок на місці, але він не працює — дужку просто притулено до корпусу. Значить, спочатку приспів під панораму, потім розвернути кадр до себе, транзитом через ноги на краю, а вже потім: «Знаєш, все позаду». Ваня вхопився за поперечину вище й ступив на нижню. Пляшка в кишені заважала, куртка вузька й довга, тому він витяг «Первачок» і взяв його у праву руку — так, щоби великий та вказівний палець лишалися вільними, йому ж триматися. 

«Знаєш, усе позаду. Сьогодні я лишився сам, зовсім сам». А далі можна сказати: «Прощавай. Я любив тебе, — звернувся до дівчини з ізраїльської реклами. — Зустрінемось на тому боці?». Ні, це якось незграбно, вони не зрозуміють, про який бік йдеться, треба прості… Четверта знизу поперечина підломилася, і Гуллівер навернувся з верхотури, ліва нога застрягла між вцілілими поперечинами, й він впав, вдарившись хребтом до бетонної підлоги. 

Бам! Наче досвідчені ударники симфонічного оркестру вдарили одразу в усі литаври. Клац! Зверху на нього впала пляшка. Чок-чок-чок — маракасами посипалося дерев’яне дрантя. Голоси стихли, в очах плавала лампа світильника і рвалася вийти за межу зору, а Гуллівер крутив головою, аби її втримати, бо