Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Так от, мілорди! Не далі, як за півверсти від нашого дикого й некультурного села ростуть розкішні сади, струмлять чудові ручаї і височіє прекрасний кришталевий палац!..
— А в палаці тім сушаться мокрі спідниці… — єхидно підкинув Макар, що свою любов до філософії та футболу сполучав з найгарячішим обстоюванням наших парубоцьких традицій.
— Ви не помилилися, сер! — не залишаючи свого фіглярського тону, відгукнувся Репетюк. — І ці самі мокрі спідниці, тобто мадемуазель Ася, сеньйорита Нюся, фрекен Тося та міс Муся, просили мене переказати вам, кабальєро, таке: сьогодні ми на поле знову не підемо, і от, виконуючи свій християнський обов'язок і воліючи відвернути нас з стезі лінощів, спокуси і розпусти, згадані вище мокрі спідниці запрошують вас усіх, не виключаючи й нечемного дикуна, нашого милого грубіяна, графа Макара, на чотири гатунки морозива — вершкового, шоколадного, вишневого та малинового, а також на келих молодого порічкового вина власних підвалів. Бажаючі, крім того, мають право смоктати цукерки, гризти печиво, жувати пиріжки і їсти медові мазурки. Що накажете відповісти мокрим спідницям, мої панове?
Ми були куплені. Морозиво чотирьох гатунків, порічкове вино, мазурки! Ми кинулися прати сорочки, пришивати ґудзики та прасувати штани холостяцьким способом: спочатку штани примочувалися, потім їх розпинали на підлозі, тоді привалювали сінником і зверху вміщався сам власник, виконуючи власною вагою роль холодного праса. І тільки тоді, як весь туалет вже був, власне, закінчений і навіть черевики наглянсовані, як дзеркало, — ми згадали про найголовніше. Адже до поміщицького фільварку було з кілометр, дощ сипав четвертий день, грязюка була до колін, а калоші були тільки у Воропаєва. Переправляти всіх за допомогою Воропаєвих калош та Репетюкових чобіт, тобто двоє іде туди і один вертає назад, приносячи другу пару, — на це потрібно було б добрих три години.
Одначе втрачати чотири гатунки морозива через таку дурницю було шкода, і вихід був негайно ж знайдений. Ми позакачували штани до колін, черевики взяли під пахви, а звичайнісінькі чували за примітивним селянським способом були перетворені на чудові плащі з капюшонами.
Вже починало сутеніти, коли, причепурені таким способом, ми підійшли до поміщицької садиби. Наша команда була майже в повному зборі — бракувало лише Нальчицького та Макара. Бронька, хизуючись, заявив, що він «зневажає аристократію і не бачить потреби витрачати цілий вечір, а може, й ще не один день, на діставання того, що він в першої-ліпшої солдатки матиме негайно без ніяких прелюдій та інтродукцій». Макар на наші запросини тільки смикнув плечем і, забравши невеликий томик у шкіряній оправі, усамітнився під грубкою на сіннику.
Репетюк, як уже зовсім своя в цих краях людина, повів нас через сад і на терасу. Назустріч нам з покоїв випурхнуло четверо дівчат в платтях чотирьох барв спектра — синьому, зеленому, фіалковому і червоному. То й були Ася, Нюся, Тося і Муся. Ася бігла попереду, ляскаючи в долоні. Вона була наймолодша, їй сповнилось щойно чотирнадцять років. Муся посувалась позаду — спроквола і немов роблячи ласку. Вона була найстарша. Вона була «на виданні». Їй було вже не менш як двадцять років. Ми затопталися на місці, ніяково підштовхуючи один одного, і незграбно шаркали босими ногами, розляпуючи грязюку далеко довкола себе по підлозі. Ми ж були вахлаки й неотеси, виховані в гімназії у суворій ізоляції від товариства і жіночої статі. Ася вже підбігла була до нас, але, вздрівши нашу ніяковість, зніяковіла й сама і, зашарівшись, сховалася мерщій за спини сестер. Втім, командував парадом Репетюк.
— Леді і джентльмени! — проголосив він. — Судьба играет человеком, і от вона звела й нас докупи тут, в цих ясних луках та прохолодних дібровах. Будьмо ж як пастухи і пастушки! Оці монстри, — Репетюк кинув рукою на нашу шеренгу з мішками на головах та черевиками під пахвами, — і є ті високородні джентльмени, про яких я вже мав щастя доповідати вашим вельможностям. Кабальєро Кашин, чи не скинете ви вашого шановного циліндра, віконт Потапчук, чи не зробите ви реверанса вашими лаковими черевиками?
— Ах, надзвичайно! Це так цікаво! Марія Карпівна Полубатченко! — першою простягла руку і назвала себе та про котру ми вже знали, що її звуть Мусею.
— Дуже приємно. Антоніна Полубатченко, — відрекомендувалася із стриманою посмішкою та, поправляючи пенсне друга, тобто Тося. — У нас у Києві я не бачила ще таких плащів! Це, мабуть, нова паризька мода?
— Полубатченко! — назвалася третя, Нюся.
— Ася! — зробила кніксен і пирснула четверта.
Це було немов гасло, і всі четверо вони покотилися реготом. Видовище з нашої команди було справді, мабуть, сміху гідне. Ми радо заіржали теж. Сміх розвіяв ніяковість, і зразу стало мило. Ася затанцювала на одній нозі і показала нам язика. Нюся вжахнулася і затулила лице руками. Тося поблажливо примружилася крізь пенсне, а Муся закалатала у дзвіночок, скликаючи всю прислугу з мисками, водою і рушниками. Вздовж тераси ми виставили стільці і сіли мити ноги та взуватися. Розмова спалахнула жвава і невимушена.
— Це надзвичайно! — вражалася Муся з того, скільки грязюки вміщалося в кожного з нас на двох ногах.
— У нас в Києві, — сказала Тося, — цілу весну і осінь можна ходити без калош!
Тут мимоволі ми звернули увагу на мову сестри. Правда, Мусина мова, якщо не лічити рясних «надзвичайно» та «ах, як це цікаво», нічим, власне, не відзначалася. Вона говорила так само й тією ж мовою, що й ми між собою. Але Тосина мова була примітна для нас по-інакшому. То була точнісінько та сама мова, яку досі в місті ми чували на базарі від молочниць та на залізниці від робітників чи нижчого службового персоналу. Точнісінько та, якою заспівував пісень Туровський. Точнісінько та, якою говорили тут до нас селяни і якою й ми намагалися відповідати їм. Точнісінько та сама, але трохи немовби й не така. Тосина мова була дещо складніша, охайніша і менше зрозуміла. І Тося говорила нею, смакуючи, пильнуючи звучних слів та красивих зворотів.
— Як інтересно ви говорите! — сказав Зілов і почервонів.