Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

— Звичайна українська літературна мова! — вдавано недбало відгукнулася Тося, задоволено полискуючи своїм пенсне.

— Потапчук! — незадоволено гукнув Зілов. — От ти скільки вже обіцяв навчити нас як слід селянської, тобто української, мови і все ніяк не зберешся. Аж незручно перед селянами: калічимо їхню мову, немовби з них сміємось. Це свинство!

— Та! — відмахнувся Потапчук. — Який же з мене навчатель! Я тільки по-мужицькому. От панночка Антоніна Карпівна…

Тося аж зашарілася:

— Але ж, панове, ви таки неодмінно повинні говорити по-українському! І зовсім не тому тільки, що не зрозуміють вас мужики. Яка вульгаризація! А справи рідного краю, самобутності культури, прийдешнього нашого народу! У нас, у Києві, в українській громаді[224], скільки хочете професорів, лікарів, артистів та письменників! Ви багато читаєте українських книжок?..

Це була для нас іще одна новина.

— Хіба є книжки, писані українською мовою?

— Аякже! У нас у Києві є кілька українських бібліотек! Тільки зараз вони зовсім нелегальні, бо ж тепер українська преса й література заборонені…

— Заборонені?!

Це вже нам абсолютно заімпонувало. Раз заборонено, значить, чогось варто. І вже принаймні — цікаво. Наприклад, Арцибашев[225], «Яма» Купріна[226]. Хіба ж нецікаве хтось буде забороняти? А заборонений же плід ще від Адама[227] й Єви[228] — найсолодший… Втім, ми недаремно тримали вже от у цих самих руках прокламацію. Тут також бриніло цим словом — хвильним і загадковим словом — «революційне!». Революційне! Не треба було бути професором формальної логіки Челпановим, щоб розсудити так: все революційне — заборонене, все українське — теж заборонене, отже, все українське — революційне?.. Так розсудили негайно ж ми — вихованці челпанівських філософем… І ми зажадали негайно ж вкусити забороненого. Ми зажадали писаних забороненою мовою книжок.

Муся тим часом виказувала неприховане незадоволення. Увага до сестри її, правда, не дуже турбувала — адже Воропаєв та Репетюк трималися біля неї невідступно. Але її дратувала сама тема наших захоплених з Тосею розмов.

— Фі! — кривилася вона, коли крізь компліменти Воропаєва та нашіптування Репетюка до неї долинали слова з гурту коло Тосі. — Фі! Подумаєш, як цікаво! Українофілка! Терпіти не можу цієї хохломанії! А ще курсистка…

— А ви не курсистка?

— Цього ще б бракувало! Не цікаво! Я вийду заміж і буду господарювати тут, у маєтку. Нехай вже Тоська побавиться.

Тим часом Тося вже винесла на терасу цілу купу різнокаліберних книжок. На хвилину Тосі пощастило навіть відірвати від Мусі Репетюка і всунути йому дві невеличкі брошурки, за що дістала від сестри лиховісний погляд.

Роздавши книжки, Тося показала тим, хто на тому не розумівся, особливості українського правопису й прононсу на письмі руською абеткою. Зілов негайно ж засвідчив свої абсолютні незнання. До того ж український прононс йому давався зовсім погано. Тося була вражена: він же цікавився більше від усіх.

— Я думаю, — червоніючи, виправдувався Зілов, — це тому, що я погано розумію тс, що я читаю. От коли ви говорите, то це інша справа: я тоді чую звучання і розумію зміст, а сам…

— Ну, це дурниці! Раз ви українець…

— Я не українець…

— Як не «українець?» — здивувалася Тося.

— Я руський. Мій батько з Орловської губернії.

— Для чого ж тоді ви хочете знати українську мову!?

Зілов почервонів. Він не вмів дати вичерпну відповідь на це запитання. Для чого? Просто так. Скрізь же довкола бринить ця мова. Батькові товариші по роботі — всі ті слюсарі, кочегари, машиністи — між собою вживають саме цієї мови. Селяни тільки тією мовою і говорять. Потім, ця мова чомусь заборонена. Крім того… крім того, Зілов не звик, щоб йому ставили запитання. Він більше звик питатися сам і відповіді на свої запитання не діставати. Тим-то він промовчав і на Тосине запитання не відповів.

Тося на відповідь недовго й чекала. Вона й так заволоділа вже загальною увагою, і це її приємно хвилювало. Шаріючися і раз у раз поправляючи пенсне, що ніяк не хотіло триматися на її гостренькому носику, вона говорила швидко і запально, засипаючи нас горою нечуваних відомостей.

— У нас у Києві, — хвилювалася вона, — до останнього часу видавалося кілька