Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!
К народам, которых убивают и разоряют. Два года мировой войны! Два года разорения! Два года резни! Два года реакции! На кого же падает ответственность?!
Прокламація відповідала, на кого падає відповідальність. Вона говорила, що позаду тих, хто розпалив світову пожежу, стоять панівні класи. Вона зверталася до трудівників міст і сіл з закликом не вірити своїм урядам, які кличуть знищити мілітаризм свого ворога. Тільки сам народ може знищити мілітаризм у своїй державі. Той трудовий народ, що гине на позиціях, обороняючи інтереси панівних класів, і за спиною якого в тилу ховаються ці панівні класи і багатії…
Долой войну! Да здравствует мир — без аннексий и контрибуций!
— А що таке «анексія»? — задихнувшися, запитав Зілов.
Піркес реагував експансивно:
— Правильно! Кому ця війна потрібна? Ненавиджу!
Воропаєв аж зблід.
— Що?! — зарепетував він. — Так по-твоєму, скоритися німецькому варварові? — він випнув груди і готовий вже був засукати рукава.
— Ну, покинь! — розсердився раптом Макар. — І Кант, і Гегель були німці!
— Іди ти, філософ! Війна до побідного кінця!
— Авжеж! — підтримав Кашин.
Над полем враз вибухнув ґвалт дзвінких юнацьких голосів. Ми сперечались, намагаючись перекричати один одного:
— Так і треба! Молодці революціонери!
— Дурак! Це просто свинство! Вони — німецькі шпигуни!
— Ти сам дурак! Це — соціалісти!
— І справді, два роки різанини, розору, руйнації!
— А зверніть увагу на народ…
— Контрибуція — це зрозуміло. А от — анексія…
— Ненавиджу!
— Хай буде мир!
— Геть німецьких запроданців!
Бронька Кульчицький один, власне, не брав ніякої участі в суперечках і вигуках. Але гармидер йому дуже імпонував. Він був великий прихильник галасу, гамору й тарараму. Він упав на спину, качався по землі і, задравши ноги догори, щосили репетував:
— Ой, малахольні! Ой, понт! Ура!
Наша хазяйка стояла осторонь, смішливо пхикала і, стидаючись, затулялася рукавом.
Справді, з нас-таки, мабуть, була непогана гумористична картина. Рано-вранці в перших проміннях сонця, під широким куполом чистого й прозорого небозводу, серед буйних та хвилястих просторів золотавих пшеничних полів — купка галасливих нестримних юнаків. Це було, мабуть, подібне до зграйки горобців, що шмигнули на купку просипаного зерна, пометушилися, поцвірінчали, погомоніли й пурхнули урозтіч, щоб зникнути назовсім в голубизні погожого дня.
Хазяйка раптом випростала руки в бік дороги.
— До нас щось їде, — сказала вона.
Ми озирнулися. Між високими житами, мов човен у піні прибою, поринав і виринав чорний міський фаетон.
— То, мабуть, не до нас, — відмахнувся хтось, одвертаючись, готовий продовжувати суперечку.
— Ба ні, саме до нас. Дорогою — он кудою б йому їхати тра, а воно ж навпрошки, суголовком їде. А я, саме до нас. Бігме!
— Хлопці! — враз аж присів Теменко. — Та то ж гімназичні коні. Вахмістр!
Справді. Тепер уже не було сумніву. До нас їхав гімназичний фаетон, і в ньому сидів інспектор.
— Приїхав-таки сукин син! Приймайте гостей! Ми похапали серпи й шухнули до межі.
— Зажинай, хлопці, метко. А то підійде, а ми перед непочатим стоїмо.
Десять серпів із свистом врізалися в жито. Високе стебління війнуло повним важким колосом і з тихим поскрипом піддалося шорсткому лезу серпів.
— Буржуй проклятий! — бурмотів Макар, похапцем засуваючи під сорочку якусь принесену з собою книжку. Навчений гірким досвідом, він уважав за краще не потрапляти з книжкою інспекторові на очі.
— А ви, Макаре, не вживайте слів, яких не розумієте! — відгукнувся з другого кінця лави Репетюк. — Буржуа — це зовсім не лайливе слово, а навпаки. Буржуа — так у Франції звуть кожну практичну, з достатком людину, що вміє…
— А я кажу — буржуй…
— Просто сволоч!
— Натравити б на нього соціалістів…
Жито хилилося й рипіло під нашими серпами. Уже за нами була полоса. Хазяйка й Потапчук ішли по ній з юрками й крутили перевесла. Вони мали за нами в'язати. Коли інспекторів фаетон спинився край межі, ми вже пройшли лавою сажнів десять по вузькій бідняцькій полосі. Ми вдали, що, зайняті роботою, ніби навіть не чули, як він під'їхав.
— Здравствуйте, господа! — проверещав, виходячи з фаетона, інспектор.
Ми зробили вигляд, що здригнулися від несподіванки, випростались, озирнулись і привітно, навіть захоплено, поспішили йому назустріч.
— Прекрасно! Прекрасно! — пищав інспектор. — Це ви вже стільки сьогодні викосили? Тобто, я хотів сказати, вижали. Молодці! Чудово!
Мій зробили вигляд, що дуже улещені і навіть ніяковіємо від комплімента.
— Як же ви тут поживаєте? Га? — інспектор силкувався, щоб його слова бриніли якнайменш офіціально. — Розпустилися, мабуть, тут, га? Аркадія Петровича не слухаєте?
Нарешті інспектор висловив бажання подивитись, як ми жнемо. Ми стали лавою і пішли полосою.
— Надзвичайно! Прекрасно! — заохочував він нас. — Це що таке — жито чи пшениця?