Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Коли Зілов вбіг до кімнати, Кульчицький саме гукав:
— Ну, швидше, швидше, хлопці, перша артіль вже пішла. Рушаємо на парах!
— До кого ми йдемо? — запитав Зілов.
— До Стецюри Вівді, — хитрим оком кинув на нього Кульчицький, Зілов почервонів.
— Слухай, Кульчицький! — сказав він. — Адже це свинство. Сьогодні черга не Стецюри. Ми приїхали сюди не чорті для чого, а обслуговувати дружин запасних!
— Дурень! — зареготав Кульчицький. — От іменно: обслуговувати дружин запасних. Фраєр! — І, зареготавши знову, Кульчицький висолопив Зілову язика…
Кульчицький, Воропаєв і Репетюк верталися того дня додому окремо від артілі, аж увечері. З поля вони пішли відразу не на обід, а завернули до хазяйської хати напитися води. З кухлями води їх зустріли там красуня Стецюра Вівдя та її сестра Мотря, така ж солдатка, як і вона.
За п'ять хвилин тут же нагодилася й жвавенька та весела сусідка, молодиця років двадцяти, якій, виявляється, теж треба було б дістати хлопців на поле позачергово…
Було, отже, пізно, коли приятелі вибралися на вулицю. Сутеніло. Жовто-фіалкова заграва на заході блідла й половіла. З різних кутків села зринали, злітали високо і раптом уривалися широкі, високі й надривні дівочі співи. То дівчата верталися щойно з поля, з жнив. Хати Стецюр були в завулку. Завулок вибігав на невеличкий майданчик з криницею в центрі та традиційними колодками трохи осторонь. Наші приятелі побачили на колодках кілька невиразних у півсмерку постатей і червоні жарини цигарок. То були, мабуть, хлопці, парубки чи діди. Проминаючи їх, Репетюк, Воропаєв і Кульчицький, за сільським звичаєм, скинули кашкети і привіталися. Курці на колодках промовчали. Не спиняючись, приятелі прискорили ходу. Але тут раптом з колодок почулося, безперечно, адресоване до них:
— Гей! Мой! Зачекайте!
Особливої чемності в тоні поклику не було. Репетюк, Воропаєв і Кульчицький перезирнулися.
— Побіжимо? — прошепотів Кульчицький.
Але поклик наздогнав їх удруге, і на цей раз надто категоричний і змістом, і тоном:
— Сказано: почекайте. Чи ковінькою по ногах кидати? Виходу не було. Приятелі спинилися.
— Підійдіть сюди!
Секунду повагавшись, хлопці мусили виконати цей наказ, щоб приховати свій переляк. Спроквола вони рушили до колодок, до півдесятка вогників у сутінку.
— Битимуть… — прошепотів Кульчицький посинілими губами. — Бачили, як ми від Стецюр виходили…
За три кроки від колодок приятелі спинилися.
— Добрий вечір, — повторив Репетюк.
Темні постаті на колодках знову промовчали. Тепер вже було видно, що то солдати. Можна було розібрати сіруватість їхніх гімнастерок, ґудзики погонів на плечах, кокарди на кашкетах. Всі як один вони держали руки на широких білих косинках. Вони були ранені. Наші приятелі зітхнули легше. Небезпека не була вже така велика. Адже в кожного з ворогів було тільки по одній руці. Мовчанка тривала з півхвилини. Потім один із солдатів — він був трохи гаркавий — хрипко й сердито прокричав:
— Ви от що, хлопці, хоч ви собі й гімназисти, а коли до наших молодиць будете бігати, так глядіть — ноги поперебиваємо!
В цей час в тіні вулиці раптом з'явилася ще якась постать. Вона привіталася, підійшла ближче і весело повторила своє привітання. То був Потапчук.
— Перезнайомилися вже? — кивнув він на наших приятелів та на солдатів. — Ото й добре!
Поміж солдатів почулося пирхання:
— Та не дуже-то й познайомилися! А ти, Петре, звідки? Чого поночі бродиш? Чи до Килинки вирядився?
Сміх зазвучав удруге, але тепер це був уже веселий і товариський сміх.
Потапчук був тут своя людина.
За дві хвилини наші приятелі сиділи вже на колодках, впереміжку з солдатами, і частували нових знайомих «льогкими» цигарками. Зав'язувалися балачки.
— А де це вас поранено, землячки? — з пошаною кивнув на білі косинки Воропаєв. — Аж чудно, усіх однаково — у праву руку?
Тепер уже зовсім щирий і веселий сміх відповів на це запитання. Гумористичні вигуки акомпанували йому:
— «Чемойданом» гахнуло!.. Отакий з німця стрілок, усіх однаково поцілив!.. Він навмисне праві руки відстрілює! Ха-ха-ха!..
Гаркавий, що обіцяв поперебивати ноги, нарешті підсумував загальні веселощі:
— Таж вони самостріли…
— А в тебе хто стріляв?
— Таж не ти, мабуть. Сам прострелив.
Регіт залящав голосно і довго. Вояки-самостріли аж качалися на колодках.
Для ввічливості наші приятелі також вдали, що посміхаються. Проте особливого потягу до сміху вони не відчули. Бачити самострілів їм довелося вперше. Тим паче чути, як вони сміються й хваляться зі свого вчинку. Адже самострільство, тобто ухиляння від війни, це ж не що інше, як найтяжчий вияв зради вітчизні.
— А як же з війною до побідного кінця? — несміливо поцікавився Воропаєв.
— Шукав циган кінця в кільця… — прилинула з темноти невесела й лінива відповідь.
Дружний регіт, проте, завершив і цю приказку. Компанія самострілів була нівроку смішлива.
Пересміявшись, гаркавий заговорив знову. На цей раз мова його була зовсім приятельська.
— От ви, хлопці, гімназисти, значиться… тобто, виходить, грамотні… Може, почитаєте нам, що це воно отут пишеться? Га? На базарі я вчора, значиться, був… — Він скинув кашкет і вийняв з нього акуратно згорнутий вчетверо папірець. Обережно розгорнувши, він простяг його Репетюкові. Потім, немов передумавши, одсмикнув руку і передав його Потапчу-кові. — Прочитай, Петре! Іду це я, значиться, по базару, коли це хлопець, такий з себе миршавенький, тиць мені до рук і