Чуття і чутливість - Джейн Остін

Але як довго все це продовжувалося, він знав не більше, ніж Елінор. В Оксфорді, де він вважав за краще жити, покинувши Лондон, усі відомості, які доходили до нього про Люсі, він одержував від неї самої, і листи її аж до останнього були такими ж частими і такими ж ніжними, як завжди. Тому в нього не зародилося ані найменшої підозри, яка могла б підготувати його до того, що відбулося. Коли ж нарешті все разом відкрилося в останньому листі Люсі, він, як йому здалося, дуже довго не міг опам’ятатися від подиву, страху і радості. Невже він вільний? Він вклав цей лист в руку Елінор.

«Шановний добродію!

Перебуваючи в упевненості, що мені вже давно відмовлено у вашій ніжності, я визнала себе вільною подарувати мою власну іншому і не сумніваюся, що буду з ним така ж щаслива, якою раніше думала бути з вами; але я можу лише зневажливо відкинути руку, якщо ваше серце віддано іншій. Щиро бажаю вам щастя у вашому виборі, і не моя буде провина, якщо ми надалі не залишимося добрими друзями, як личить нашим близьким стосункам. Від душі можу сказати, що ніякого зла до вас не почуваю і, вважаючи вас людиною шляхетною, від вас нічого поганого для нас не чекаю. Моє серце цілком належить вашому братику, і нам одне без одного не жити, а тому ми щойно повернулися від вівтаря і їдемо в Доліш на кілька тижнів, бо вашому дорогому братику дуже цікаво на цей маєток поглянути, але я подумала, що все-таки раніше потурбую вас цими рядками і назавжди залишуся вашим щирим доброзичливцем, другом і сестрою.

Ваші листи я всі спалила, а портрет поверну при першій же нагоді. Будь ласка, спаліть мої закарлючки, а каблучку з моїм волоссям, якщо бажаєте, залиште собі.»

Елінор прочитала лист і повернула його, нічого не сказавши.

— Я не буду питати, що ви думаєте про написане, — почав Едвард. — Раніше мені уявити було страшно, що ви прочитаєте якесь її послання! Навіть від сестри отримати щось подібне не надто приємно, але від дружини! Як я червонів над цими сторінками! Їй-богу, якщо не рахувати найперші місяці наших безглуздих заручин, це перший отриманий від неї лист, зміст якого в моїх очах спокутує погрішності стилю!

— Що б до цього не привело, — зазначила Елінор після невеликої паузи, — але вони, поза сумнівом, одружилися. І ваша мати накликала на себе найсправедливішу відплату. Маєток, який вона, гніваючись на вас, подарувала Роберту, дав йому можливість зробити власний вибір. Вона підкупила одного сина тисячею фунтів річного доходу вчинити те, за що — вірніше, лише за намір! — позбавила спадку іншого! Мені здається, навряд чи шлюб Люсі з Робертом ранить її менше, ніж шлюб Люсі з вами!

— Набагато більше, тому що Роберт завжди був її улюбленцем. Ранить це її набагато сильніше, і, за тим же принципом, пробачить вона його набагато швидше.

Про стан їхніх стосунків зараз Едвард не знав, оскільки поки що не написав нікому з рідних. З Оксфорда він виїхав наступного дня після того, як отримав листа від Люсі і, думаючи лише про те, щоб швидше дістатися Бартона, не витрачав часу і думок ні на що, окрім цієї своєї мети. Він не збирався нічого робити, перш ніж міс Дешвуд не вирішить його долю, і, судячи з того, як квапливо він цього прагнув, залишається тільки припустити, що, всупереч колишнім ревнощам до полковника Брендона, всупереч скромності, з якою він оцінював власні достоїнства, він не чекав надто вже непривітного прийому. Але він сказав, що чекав, і сказав дуже мило. Ну, а що він сказав би рік по тому, залишимо уяві чоловіків та жінок.

Елінор не сумнівалася, що Люсі дала своє доручення Томасу, навмисне прагнучи ввести її в оману, щоб наприкінці якомога болючіше вразити свого недавнього нареченого; а сам Едвард, який збагнув тепер її справжню натуру, визнав можливим повірити, що вона здатна на будь-яку ницість, яку може підказати злостива вдача. Хоча вже давно, навіть ще до його знайомства з Елінор, у нього розкрилися очі на її невігластво і відсутність душевної шляхетності в деяких її думках, він і те й інше приписував її неосвіченості і до отримання останнього листа продовжував вважати, що вона добра, мила, а до нього прив’язана усім серцем. Лише це переконання і заважало йому покласти край заручинам, які, задовго до того, як їх відкриття накликало на нього материнський гнів, встигло стати для нього джерелом тривог і жалів.

— Коли моя мати відмовилася від мене, і я, як здавалося, залишився без друзів і без жодної підтримки, я вважав своїм обов’язком, — сказав він, — незважаючи на власні почуття, дати можливість їй самій вирішувати — розривати заручини чи ні. Здавалося б, у такому становищі ніщо і ні у кого не могло викликати користь або марнославство, і як я міг засумніватися, коли вона так гаряче, так самовіддано побажала розділити мою долю, що в неї на меті щось інше, а не найбезкорисливіше кохання? І навіть тепер я не розумію, що її спонукало до того і які уявні вигоди примусили її пов’язати себе з чоловіком, до якого вона не мала анінайменшого доброго почуття і весь статок якого обмежувався двома тисячами фунтів? Не могла ж вона передбачати, що полковник Брендон обіцяє мені прихід?

— Ні, але вона могла припустити, що для вас іще не все втрачено, що з часом ваша мати зглянеться над вами. В усякому разі, не розриваючи заручин, вона нічого не втрачала — адже довела ж вона, що анітрохи не вважала себе ними зв’язаною ні в пориваннях серця, ні у вчинках. А до тих пір заручини з людиною з такої сім’ї додавали їй ваги і, можливо, прославляли в очах знайомих її кола. І коли б нічого більш принадного вона не