Чуття і чутливість - Джейн Остін

Едвард, звісно, тут же переконався, що нічого природнішого за поведінку Люсі бути не могло, і керували нею, безперечно, саме ці міркування.

Елінор не забула висварити його з усією суворістю, з якою панянки зазвичай нарікають на втішну для них нерозсудливість, — за те, що він стільки часу проводив з ними в Норленді, коли вже мав переконатися в непослідовності своїх почуттів.

— Ваша поведінка була, поза всяким сумнівом, дуже поганою, — сказала вона. — Адже, не кажучи вже про власне моє переконання, всім нашим рідним здавалося вірогідним, якщо не вирішеним, те, що в тодішньому вашому становищі здійснитися ніяк не могло.

Йому залишалося тільки послатися на необізнаність власного серця і помилкове уявлення про владу заручин над ним.

— З сердечної простоти я вважав, що, позаяк моє слово дано іншій, ваше товариство не загрожує мені ніякою небезпекою, і, пам’ятаючи про свої заручини, я зумію і серце своє зберегти таким же недоторканним, як свою честь. Я відчував, що захоплююся вами, але твердив собі, що це не більше, ніж дружба, і зрозумів, як далеко зайшов, тільки тоді, коли почав порівнювати Люсі з вами. Після цього, мабуть, так довго залишаючись у Сассексі, я і справді вчинив погано і не знаходив на виправдання своєї поведінки інших доводів, окрім одного: вся небезпека загрожує лише мені, я нікому не заподіюю шкоди, окрім самого себе.

Елінор посміхнулася і похитала головою.

Едвард зрадів, дізнавшись, що полковник Брендон ось-ось повинен приїхати до Бартона, оскільки бажав не тільки познайомитися з ним ближче, але й переконати полковника, що більше не сердиться на нього за обіцяну делафордську парафію.

— Адже після нечемної досади, з якою я йому тоді подякував, він, напевно, вважає, що я цього йому ніколи не пробачу!

Тепер Едвард від душі дивувався, що так і не спромігся з’їздити в Делафорд. Але це зовсім його не цікавило, і всі відомості про будинок, сад і церковну землю, про розміри парафії, стан тамтешніх полів і десятину він отримав тепер від самої Елінор, яка знала все це від полковника Брендона, слухала його з найбільшою увагою, не проминаючи жодної подробиці.

Між ними залишалося невирішеним лише одне питання, лише одна перешкода. Їх з’єднало взаємне почуття, яке гаряче схвалювалося всіма їхніми істинними доброзичливцями, одне одного вони знали так добре, що це не могло не стати запорукою їхнього щастя. Бракувало їм тільки одного: засобів до існування. Едвард мав дві тисячі, Елінор — одну, і разом з доходом від делафордської парафії цим вичерпувалися всі їхні засоби, оскільки про те, щоб місіс Дешвуд їм що-небудь виділила, вони і подумати не могли, а закоханість не заважала їм сумніватися, що вони зможуть прожити безбідно на триста п’ятдесят фунтів на рік.

Едвард плекав якусь надію, що мати, може, пробачить його, і від неї він отримає необхідне поповнення їхніх майбутніх доходів. Проте Елінор його надії не поділяла: адже він все одно не зможе взяти шлюб з міс Мортон, а оскільки сама вона, висловлюючись компліментарною мовою місіс Феррар, була лише меншим лихом з двох, то зухвале свавілля Роберта, на її думку, могло послужити тільки збагаченню Фанні.

Через чотири дні після Едварда приїхав полковник Брендон, і не тільки радість місіс Дешвуд була тепер повною, але до неї додавалася і горда свідомість того, що вперше після переселення в Бартон вона приймає стільки гостей, що для них усіх немає місця у неї в будинку. За Едвардом залишилося право першого візитера, а полковник Брендон щовечора ходив ночувати до Бартон-парку, де в його розпорядженні завжди була кімната. Звідти він повертався в котедж вранці і зазвичай так рано, що встигав порушити перший тет-а-тет закоханих перед сніданком.

Три тижні самоти в Делафорді, де — в усякому разі, вечорами — у нього майже не було іншого заняття, окрім як обчислювати різницю між тридцятьма шістьма і сімнадцятьма роками, занурили його в такий настрій, що в Бартоні, щоб розсіяти його сумовитість, знадобилася зміна на краще в зовнішності Маріанни, привітність її прийому, гарячі запевнення її матері. Проте серед таких друзів і такої цілющої уваги він не міг не повеселішати. Ніякі чутки про шлюб Люсі до нього не дійшли, він не мав анінайменшого уявлення про те, що сталося, і тому перші години після приїзду йому залишалося тільки слухати і дивуватися. Місіс Дешвуд пояснила йому кожну подробицю, і він знайшов нове джерело радості в думці, що його послуга містеру Феррару тепер сприяє щастю Елінор.

Зайве говорити, що джентльмени з кожним днем знайомства все більше зміцнювалися в добрій думці один про одного. Адже інакше і бути не могло. Однієї схожості в шляхетності почуттів, здоровому глузді, схильностях і поглядах на речі, можливо, виявилося б достатньо, щоб зв’язати їх дружбою і без інших причин. Але вони були закохані у двох сестер, причому сестер, які ніжно любили одна одну, а тому між ними не могла не виникнути негайно і беззастережно та симпатія, для якої при інших обставинах знадобився б час і спілкування.

Нарешті з Лондона прибули листи, які ще так недавно примусили б кожен нерв Елінор умлівати у захваті, але тепер читалися лише з веселим сміхом. Місіс Дженнінгс повідала неймовірну історію, вилила все своє чесне обурення безсовісною вертихвісткою і все своє співчуття бідному містеру Едварду, який, на її переконання, обожнював цю негідницю і тепер, з чуток, ніяк не може отямитися в Оксфорді від несподіваного гіркого удару. «Їй-богу, — продовжувала вона, — такої хитрої підступності і уявити неможливо! Адже всього за два дні до того Люсі була в мене і просиділа цілих дві години, нічого не сказавши. Ніхто нічого не підозрював, навіть Ненсі! Вона, бідолаха, прибігла до мене наступного дня вся в сльозах і страхові перед гнівом місіс Феррар, не знаючи, як тепер повернутися до Плімута. Адже Люсі перед втечею позичила у неї всі її гроші, вочевидь, щоб трохи краще вдягнутися до вінця. І в бідолахи Ненсі і семи шилінгів не залишилося! А тому я з радістю дала їй п’ять гіней, щоб вона могла дістатися Ексетера, де вона має намір тижнів три-чотири погостювати у