Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

широкого загалу, бо це завдало б шкоди славі Господа, чого допустити було ніяк не можна. Але Ісус так і не наважився на подібний експеримент, він боявся, що Бог посміється з нього і принизить його, як уже принизив у пустелі, він досі нітився від сорому, пригадуючи, як уперше сказав: Закиньте невід сюди — і невід повернувся з води порожнім. Ці думки тривожили Ісуса до такої міри, що однієї ночі йому наснилося, ніби хтось прошепотів йому на вухо: Нічого не бійся, пам’ятай, ти потрібен Богові, та коли Ісус прокинувся, у нього виник сумнів, хто був тим порадником, то міг бути янгол, один із багатьох, які виконують доручення Господа, а міг бути й демон, із того війська, що перебуває на службі в Сатани, Марія Магдалина поруч із ним міцно спала, а тому нічого не могла йому підказати, й Ісус відразу відмовився від такого припущення. Ось такі думки його непокоїли, коли одного дня, який спочатку нібито нічим не відрізнявся від інших, Ісус вийшов у море, щоб задіяти чудо, яке вже стало для нього звичним. Погода стала псуватися, низькі хмари обіцяли пролитися рясним дощем, але через таку дрібничку рибалка не залишиться вдома, адже не тільки з ясних днів та втіх і радощів складається життя людське. Сталося так, що того дня Ісус вийшов у море в човні Симона та Андрія, тих самих двох братів-рибалок, які були свідками його першого чуда, а слідом за ними вийшли також у своєму човні сини Зеведея, Яків та Іоанн, що намагалися триматися неподалік, бо хоч дія чуда й не була однаковою, проте завжди щось від нього діставалося й тим рибалкам, які закидали сіті неподалік від того човна, в якому сидів Ісус. Сильний вітер швидко виніс обидва човни на середину озера, а коли рибалки в обох човнах опустили вітрила й готувалися закинути сіті туди, куди вкаже Ісус, несподівано, без будь-якого попередження, якщо не брати до уваги захмареного неба, налетіла буря, власне не буря, а справжній ураган, які бувають лише у відкритому океані, скажений вітер здійняв хвилі, не нижчі за будинки, що, мов горіхові шкаралупи, підкидали вгору вутлі суденця, які не слухалися керма й нічого не могли вдіяти проти ошалілої стихії. Люди, що зібралися на березі — дружини, матері, сестри, маленькі діти, навіть тещі з тих, що не були надто крутої вдачі, — бачачи, в якій небезпеці опинилися бідолашні рибалки, бачачи їхню цілковиту безпорадність, зняли різноголосий крик, такий розпачливий, що невідомо, як він не досяг до самого неба. О, мій любий чоловіче! О, мій любий сину! О, мій любий брате! О, мій любий зятю! Будь ти прокляте, море! Богине Печалей, порятуй нас! Богине Щасливих Мандрів, прийди нам на допомогу! А малі діти, що навіть говорити не вміли, додавали до загального хору зойків свій плач. Марія Магдалина також була там і шепотіла: Ісус, Ісус, хоч потерпала вона не за нього, бо знала, що Господь готує для нього щось набагато грандіозніше, аніж нічим не прикметна загибель від шторму, який потопить у морі лише кількох рибалок, вона повторювала: Ісус, Ісус, сподіваючись, що він зможе якось допомогти тим бідолашним, чия доля, схоже, була вже вирішена. А сам Ісус, що сидів у човні й бачив, який жах і розпач панує навколо, бачив, як хвилі перекочуються через борти човнів і заливають усе всередині, як ламаються щогли й на ганчірки перетворюються вітрила, а з неба ллють такі потоки води, які могли б затопити навіть імператорську галеру, Ісус бачив усе це й казав самому собі: Несправедливо буде, якщо ці люди помруть, а я залишуся живий, і Господь тоді, безперечно, мені дорікне: Ти міг би врятувати людей, що були з тобою, але не врятував, невже тобі не досить батька? — і біль від цього спогаду примусив Ісуса підхопитися і, стоячи на ногах із такою впевненістю, ніби під ним була тверда земля, а не дно розгойданого ураганом човна, він вигукнув, звертаючись до вітру: Стихни! — а потім, звертаючись до моря: Заспокойся! — і не встиг він промовити ці слова, як шторм угамувався, вітер стих, хмари на небі розступилися, і сонце засяяло своїм вічним сяйвом, принаймні вічним для тих, чий вік коротший, ніж у нього. Годі собі уявити, яка радість опанувала людей у човнах і на березі — поцілунки, обійми, плач від радості — ніхто ще не знав, чому буря закінчилася так раптово, усі, хто щойно врятувався від смерті, думали тільки про це, і якщо хтось і вигукував: Чудо, чудо! — то в ті перші хвилини ніхто не думав про те, що хтось міг бути автором того чуда. Але несподівано над морем запанувала тиша, інші човни оточили човен Симона й Андрія, й усі рибалки, не знаходячи слів від подиву, дивилися на Ісуса, вони пригадали, як, перекриваючи гуркіт урагану, пролунали слова: Стихни, заспокойся! — і їх викрикнув він, Ісус, той, хто наказував рибам, щоб вони йшли в сіті до людей, тепер наказав водам, щоб вони не віддали людей на з’їжу рибам. Ісус сидів на лаві веслярів, похнюпивши голову й переживаючи суперечливі почуття, де радість змішувалася зі смутком, так ніби щойно піднявшись на вершину високої гори, він знав, що тепер відразу йому доведеться спускатися. Але тепер люди, що оточили його у своїх човнах, чекали від нього слова, їм було не досить того, що він угамував вітер і заспокоїв води, він мусив пояснити їм, як це зміг зробити простий галілеянин, син теслі, коли сам Бог із холодною байдужістю віддав їх в обійми смерті. Тоді Ісус підвівся на ноги й сказав: Те, що ви бачили, не я зробив, а Господь, який моїми устами віддав морю наказ заспокоїтися, і я лише той язик, яким Господь скористався, щоб заговорити, згадайте пророків, про яких розповідає Святе Письмо. І сказав Симон, що був у тому самому човні: Так само як наслав бурю, Господь міг її відігнати, і ми сказали б: Господь дав і Господь забрав, але завдяки твоїй волі і твоїм словам нам було дароване життя, з яким ми вже мало не розлучилися на очах у Бога. Повторюю вам, це Бог дарував вам життя, а не я. І тоді заговорив Іоанн, молодший із синів Зеведейових, показавши своїми словами, що не такий він уже простий на розум: Це зробив, безперечно, Бог, бо він володіє всією силою та могутністю, але він зробив це через твоє посередництво, звідки я роблю