Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго
Ще триває день, коли Яків і Йосип зустрілися з Ісусом і просили його, щоб він відмовився від бродячого життя й повернувся в батьківський дім, попри те, що від нього тепер такою великою мірою залежали видобуток та споживання риби. О цій годині двоє братів, кожен зі своїми почуттями, Яків розлючений, а Йосип заплаканий, швидко йдуть через гори й долини, прямуючи в Назарет, де їхня мати уже всоте запитує себе, чи, вирядивши в дорогу двох синів, вона побачить, як до неї повертаються троє, але розуміє, що на це надії мало. Найкоротший шлях до Назарета від того місця, де брати зустрілися з Ісусом, пролягав через Магдалу, містечко, яке Яків знав дуже мало, а Йосип зовсім не знав, проте з першого погляду воно не здалося їм вартим бодай найменшої уваги. Тож вони не стали там затримуватися, лише трохи відпочили й рушили далі. Коли будинки вже залишилися в них за спиною, — ми говоримо тут про будинки тому, що далі перед ними лежала пустеля, неозора й гола, — вони побачили попереду, ліворуч від дороги, будинок з очевидними слідами пожежі, від якого лишилися лише чотири обгорілі стіни. Ворота були, безперечно, висаджені, але не згоріли, вогонь, який усе тут перетворив на попіл, спалахнув усередині будинку. У таких випадках перехожий, хоч би хто він був, завжди думає, що під попелом знайде скарб, і вірить у те, що, коли ритиметься у згарищі, на голову йому не впаде обгоріла балка, тож, намагаючись ступати якомога обережніше, він заходить на попелище й носаком черевика або палицею підважує головешки й розриває ще не згаслі жарини, сподіваючись, що ось-ось перед його очима зблисне золота монета, сяйне діамант або смарагдова діадема, що непідвладні ніяким ушкодженням. Щодо Якова та Йосипа, то вони заходять сюди лише з цікавості, вони не такі наївні й не припускають, що жадібні сусіди вже не побували тут й не підібрали все те, чого господарі не встигли вирятувати з вогню, проте оскільки дім дуже маленький, то найімовірніше, що найцінніші речі були звідси винесені, залишилися тільки голі стіни, адже на новому місці можна й нові поставити. Піч обвалилася, цеглини, якими була вимощена підлога біля неї, потріскалися від вогню й перетворилися на щебінь. Тут немає нічого, ходімо звідси, сказав Яків, але Йосип запитав: А це що таке? Він показав на щось подібне до широкого дерев’яного помосту на обгорілих ніжках, із якого досі звисали клапті обпаленої тканини. Це ліжко, пояснив йому Яків, багатії, пани полюбляють спати на таких помостах. І наша мати спить на такому. Вона справді спить на підвищенні, але з цим його порівнювати не можна. Проте не схоже, щоб цей дім належав багатіям. Зовнішній вигляд часто обманює, слушно зауважив Яків. Вони вийшли, і Йосип побачив підвішену за ворітьми жердину з бамбука, якою збивають смокви з дерева, безперечно, вона була довшою в часи свого використання для цієї мети, але потім її чомусь укоротили. Навіщо тут залишили цю річ, запитав він, і не чекаючи відповіді, своєї власної чи від брата, зняв тепер уже нікому не потрібну жердину й забрав її з собою на згадку про пожежу, про спалений дім, про незнайомих людей. Ніхто не бачив, як вони туди увійшли, ніхто не бачив, і як вони вийшли, двоє закіптюжених сажею братів-юнаків, що несуть додому не тільки чорні туніки, а й чорну звістку. Щоб якось себе розважити, один із них думає про Марію Магдалину, думка другого більш активна і менш похмура — він міркує, яке застосування для своїх розваг знайти для вкороченої бамбукової жердини.
Сидячи на камені й чекаючи, коли Ісус повернеться з риболовлі, Марія Магдалина думає про Марію з Назарета. До сьогоднішнього дня мати Ісуса тільки й була для неї матір’ю Ісуса, а тепер вона ще й знає, що її звуть теж Марія, власне, такий збіг не має особливого значення, адже у світі багато Марій, а буде ще більше, якщо мода на це ім’я пошириться, але ми все ж таки наважимося припустити, що виникає близька спорідненість між людьми, які носять однакові імена і, скажімо, Йосип, згадуючи того другого Йосипа, не сином його почуває себе, а братом, і можна тільки поспівчувати Богові, адже більше нікого так, як Його, не звуть. Навряд чи в нас є підстави припускати, що саме такі думки снувалися в голові Марії Магдалини, хоча з тих відомостей про неї, які до нас дійшли, можна зробити висновок, що вона була спроможна на не менш глибокі роздуми, хоч вони й розвивалися в інших напрямках, наприклад, тепер перед нами досить проста ситуація: жінка кохає чоловіка й думає про його матір. Марія Магдалина не знає з власного досвіду, що таке материнська любов до сина, але вона нарешті пізнала, що таке справжня любов жінки до чоловіка, після того як раніше приймала й дарувала любов несправжню, любов облудну, нелюбов у тисячах її розмаїтостей. Вона любить Ісуса як жінка, але їй хотілося б любити його як матері, можливо, тому, що за своїм віком вона ненабагато молодша за його рідну матір, яка надіслала йому прохання повернутися, але він її не послухав, і Марія Магдалина тепер запитує себе, який біль переживе Марія з Назарета, коли їй повідомлять, що син відмовився повернутися до неї, їй важко порівняти його з тим болем, який би довелося пережити їй, якби вона втратила Ісуса, бо вона втратила б коханого, а не сина. Господи, нагороди мене обома болями, якщо так має бути, прошепотіла Марія, чекаючи Ісуса. І коли човен наблизився і його витягли на берег, коли з нього стали виносити кошики з рибою, коли Ісус, стоячи у воді і сміючись, як дитина, став допомагати рибалкам, Марія з Магдали раптом відчула себе Марією з Назарета й, підвівшись із того каменя, де сиділа, підійшла до моря й забрела у воду, щоб бути поруч із ним, і сказала, поцілувавши його в плече: Сину мій. Ніхто не почув, як Ісус відповів їй: Мамо, бо ж відомо, що слова, які вимовляються
