Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

мали з чого дивуватись та й обурюватись. Король як хрещений батько виступав у всій величі, а його кохана як хрещена мати насилу трималась на ногах — такий був тягар її коштовностей. Найвисокородніші дами королівства слугували їй як камеристки, один вельможний пан ніс солянку, ще один купіль, а немовля лежало на руках у дружини одного з маршалів. Воно було опецькувате й важке: коли хрещена мати взяла його, щоб потримати над купіллю, то трохи не впустила. Одна дотепна придворна дама сказала, що хрещеник такий ваговитий, бо в нього на задку, як відомо, висять королівські печатки.

Це був натяк на те, що справжній батько — канцлер де Шеверні, вельможа з купіллю. А інші називали винуватцем рідного дядька дитини, і той дядько був не хто інший, як сам єпископ, що хрестив її. Люди добрі, ну й звичаї! Двір сприймав їх весело, та що далі в глиб натовпу, то менше чулося жартів. Надворі лунали й лихі слова, і всі вони спрямовувались врешті-решт на короля.

Це ж самодержець, бог поставив його над нами, і ми падаємо перед ним ниць, а хто поцілував йому коліно, той уже до вечора не сміє взяти в рот їжу. Сам всевишній удихнув у державця свою благодать, тож ми й тремтимо перед нею. Кожному це відоме — а йому самому ні? Нащо він устряє своєю освяченою особою в отакі нечестиві діла? На жаль, він і сам перелюбник, та й живе з перелюбницею, ще й збирається посадити її поруч себе на троні, а тепер, бач, чужих байстрят до хреста тримає. І на всякі лади прилюдно милується зі своєю коханкою; хто стояв ближче, в самій церкві, той бачив. Та лиш надворі, в очах людей, що не бачили його поведінки навіч, вона оберталася в цілковиту наругу над святощами й над королівською величністю.

Якийсь юнак, статечно і пристойно вбраний у чорне, серед натовпу говорив у задумі сам із собою. Він не усвідомлював того, а помітивши, кидав довкола злякані погляди. Обличчя в нього було якесь землисте, з синявими плямами, під очима бліді підкови, вії тремтіли.

— От і славно, — мурмотів він сам до себе. — Не бійся, не бійся! Чини плотський гріх посеред священнодійства. Я все бачу, хоч і стою надворі. Я знаю, як воно робиться. Королю, ти в цьому на сповіді не покаєшся, і я теж свого гріха нікому не відкриваю й ношу в своїй нещасній душі, куди б не пішов, вічне прокляття.

— Отепер ти себе виказав, — шепнув хтось позад нього. Юнак крутнувся, вирячивши очі, й спробував угадати, хто це його страхає, але не зміг витримати погляду, з яким зустрівся.

— Нарешті,— зітхнув він. — Забирайте мене зразу, бо довше я б не стерпів цього.

— Іди за мною, — звелів невідомий. Але повів пристойно одягненого юнака не до вартівні, а в монастир поблизу тієї церкви, де відбулися нечестиві хрестини. Їх упустили; грюкнула брама, забряжчав ланцюг, і вони ввійшли до якоїсь порожньої комірчини. Невідомий замкнув за собою двері. Віконце аж під стелею було заґратоване. Вже вечоріло; блідий юнак мусив сісти так, щоб тьмяне надвечірнє світло вирізняло з сутіні його обличчя та руки. Невідомий лише раз кивнув йому, і перелякана душа почала виливатись у словах. А пальці заламувались і корчились.

— Мене звуть Жан Шатель[54]. Мій батько П'єр Шатель торгує сукном, його крамниця навпроти суду. Я виховувався в єзуїтів, а тепер вивчаю право. Натурою я розпусник — ще змалечку, інакшим я себе й не пам'ятаю. Але більш ніхто не знає, що я такий, — юнак здригнувся й застогнав.

Той, хто допитував його, визвірився:

— Ти, черв'як нещасний, ще хочеш і пишатися тим, що тримав у таємниці свої мерзенні гріхи! Потягуєшся, ховаєш очі й аж харчиш у мерзенному захваті від своєї натури. Створив її бог, і ми ще побачимо, навіщо. Ти ніколи не сповідався у своїх паскудствах, вихваляєшся цим і гадаєш, ніби твої вихователі нічого не знають?

— Ох! На жаль, вони не знають нічого, — промурмотів охоплений жахом юнак. Проте він відчував, що нарешті настає хвилина розплати. Страх перед нею давно вже гнав його від одного протиприродного вчинку до іншого. Він ніколи не сповідався в тому, що робив, і саме через це його розпусті не було ніякого впину.

— Ніколи не сповідався, прошепотів він. — На сповіді завжди замовчував гріх. А тепер запізно — жоден священик уже не відпустить мені гріхів, і святе причастя є для всіх, тільки не для мене. Краще б я був убивцею чи навіть зняв руки на самого короля!

— Твої отці, єзуїти, вже вирішили, що має бути з тебе. Ми знаємо про тебе все і вирішили твою долю. — Невідомий, що в цю мить став відомим, стишив голос і ще раз сказав: — Ми.

Юнак, що чинив протиприродне, зсунувся зі стільця, з зойком обхопив руками єзуїтові коліна й почав безголосо виливати в наставлене вухо свою огидну душу, єзуїт, вислухавши все, без зайвого жалю підтвердив усі страхи нещасного.

— Такому содомлянинові, як ти, сповідь, звичайно, вже не допоможе. Ти не матимеш спокою ні тут, ні там. Але, може, ти ще уникнеш вічних мук на тому світі, коли приймеш мученицьку смерть на цьому.

— Краще б уже я був убивцею! — проскиглив нещасний.

— Ти вже казав це. Але такі нікчеми, як ти, завжди тільки хочуть цього, а зробити не можуть.

Грішник:

— Як заздрю я тому панові, що застромив ноги дівчині в розпоротий живіт і потім був четвертований! Він спокутував свій гріх.

Єзуїт:

— Для тебе цього замало. Тобі дорога лежить прямісінько в ту саму пекельну безодню, що й іншому нечестивцеві, який теж оскверняє святощі своєю розпустою і виправдовує свої мерзенні жадання… чим же? Божественною благодаттю! А сам чинить так, як і ти. Але ж ти жалюгідний черв'як, а він — освячене вмістище найвищої влади, величності. Він грішить проти самої величності.

Грішник:

— І все ж я створений за тим самим взірцем, що й він. Цього в мене ніхто не відбере.

Єзуїт:

— І разом з ним полетиш на той світ. Якщо він допустить до цього, а це ще хтозна. Народившись розпусником, він помщається за свою власну природу на інших розпусниках, присуджує їх до жорстокої страти й тішить себе надією вихитрувати собі таким чином спасіння душі, бо його гріхи спокутують за нього інші грішники, подібні до нього.

Грішник:

— От ви й самі назвали мене подібним до нього. Достойний отче, я добре бачу: все складається так,