Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Король зробив негаразд. Він покидає майстерню серед ворожої мовчанки. Ще добре, що з ним варта. Не скоро йому пробачать наругу над одержимою, хоч вона зразу по тому встала й пішла собі. Таке зцілення нічого не важить. І майстерні в Луврському палаці, й Королівська площа, і ще багато дечого, як-от мости, що ними він нарешті пов'язав частини Парижа в одне місто, — все це нічого не важить. Поки що — ні. Король прощає; він прощає всім: і своїм ворогам із Ліги, які залюбки повісили б його, і вельможам, яких би він мав повісити, а не платити їм викуп. Він відпускає на волю тих селян, котрих злидні донедавна гнали в розбійницькі ватаги; і навіть із протестантами, його колишніми одновірцями, не роблять нічого. Відколи цей король вступив до Парижа, там не було жодної страти, і людям це не подобається. Поки що — ні.

І все ж одного дня на Гревському майдані почалось любе й звичне для городян готування: катові помічники споруджують поміст, мастять колесо, щоб воно не заїдало, обертаючи стратенця, поки кат перебиватиме йому руки й ноги. А на додачу напоготові стоять четверо вороних коней, щоб роздерти його начетверо. Будинки, вгорі ширші, ніж унизу, цікаво дивляться слуховими віконцями, що ж тут буде. Люди в натовпі вирячають очі; під високими капелюхами та підстриженими під горщик чупринами носи аж гострішають від великої напруги. Вони й досі не вірять, що буде страта, хоча й чули пронизливе дзеленчання дзвіночка, що її звістує. Але неймовірне справді відбувається: в оточенні солдатів ведуть якогось дворянина.

Він проходив без перешкод, бо люди самі розступались перед ним. Хода його була навіть граційна, не кваплива й не сповільнена, голову він тримав кокетливо, показуючи всім юне, привабне лице. Жінки прикипали до нього очима, і він відповідав на ті погляди з ласкавою настирливістю, незбагненною, як згадати його становище й те, що він накоїв. У тих жінок, котрим він утоплював свій погляд у очі, тьохкало серце зі страху, але вони самі не знали, чи то жах перед ним, чи тривога за нього. Дві жінки, не дуже молоді, дебелі статурою, перші почали волати про помилування засудженого, їх ураз підхопили інші. Чи годиться колесувати кавалера з таким ласкавим поглядом! Такий гречний та люб'язний кавалер не міг учинити того страхіття, за яке його мають четвертувати!

Декотрих чоловіків їхні жінки взивали боягузами, і вони почали знехотя нарікати на королівський суд і на самого короля. В натовпі зчинився рух, усі посунули до помосту. Ще трохи, і передні видерли б пана де Ліонна з рук у солдатів, перше ніж ті передали б його катові. Цього не сталося лиш тому, що кат став навколішки й почав молитись. І в натовпі вирішили, що сам виконавець страшного діла не може наважитись, а до того ж зараз з'явиться гонець від короля й звільнить дворянина. Натомість його схопили катові помічники, а на приступках, що вели на ешафот, раптом з'явився якийсь молодий селянин і почав промовляти серед приголомшеної мовчанки. Голос його аж зривався з люті й ненависті:

— Вона була моя наречена! Він розпоров їй живіт і застромив туди ноги.

Тоді кілька жінок заголосили пронизливо, в лад квапливому дзвіночкові. Бо вони всі знали правду й тільки не хотіли в неї вірити — адже вродливий дворянин поводився так вишукано! А тепер це було неможливе для нього, бо його вже прив'язали, витягти руки над головою, а ноги від колін звисали з поземного колеса. Вслід за молодим селянином виступили й інші свідки. Слухаючи їх, у натовпі загомоніли злякано, приголомшено, гнівно, що цей негідник уже не вперше чинив такі злочинства, а надто у своїх власних володіннях. Тільки боячись його титулів та впливу, його досі не судили. Суддів стримував острах, а селян — давня звичка до покори.

Годі повірити, що може бути й не так. Усі витягували шиї — чи не їде гонець-рятівник? Але кат крутить колесо, здіймає залізну штабу. І над усім майданом пробігає зітхання. Весь цей натовп на Гревському майдані в Парижі хором видихує нестерпну напругу. Отже, справді настало щось нове: дворянина страчують за загальним законом для злодіїв та вбивць. Не стинають йому голову мечем, як усім іншим з його стану, і не за змову проти державця. А колесують і четвертують за знущання з бідних людей.

Якийсь чоловік, що тільки-но ремствував, під'юджуваний жінкою, раптом спаленів на виду й несамовито вигукнув:

— Хай живе король!

Голос народу — цього разу прихильний до Анрі — в цю хвилину не долетів до нього. Він у самоті ходив, широко ступаючи, по зелених покоях свого відгородженого саду й думав: «Хоч би вже бідолаха відмучився!» Дзвіночок сповістив його про початок страти, він зупинився й утер чоло. Він думав: «Божевільні є всюди. Я знав таких, що збулися розуму через ненависть, і таких, що через любов. Вони вбивають заради дочасного й заради вічного, заради небесного блаженства, бо хочуть його заслужити, і заради жінок, бо жадають їх. Небо й жінки — і одне, й друге дає нам життя, але й робить нас убивцями. Декотрі стають пророками, як ті проповідники, що звістують мою смерть і пишуть мені про це. А інші чаклують над моєю восковою подобою, щоб я вмер. Досить згадати мою гарячку, мою тітку де Монпапсьє й того чоловіка, що їв за шістьох; досить згадати пана д'Естре, що крав із дурості, або мухолова Бріссака, або герцога Пармського — полководця без мети, або невиправного Майєнна. Та ось у мене перед очима мій Роні — такий тверезий, а шанує гроші не менше, ніж честь. Господи боже мій, самі божевільні кругом. Скільки ще мені доведеться спізнати їхніх пустих претензій, оманливих вчинків, жадоби крові І якщо вони врешті доконають мене, таки доконають, тоді подивляться на своє діло цілком розумними очима, навіть не здогадуючись, що вони божевільні».

Дзвіночок, вісник страти, ще раз дзеленькнув і стих. Анрі схилив чоло і щиро помолився за пана де Ліонна: «Змилуйся над ним, господи! Він надміру любив жінок». Але, молячись, він у думці припадав не тільки до стіп господа, а й до лона своєї любої владарки: хай вона оборонить його від усього надмірного й огидного, від звиродніння, від упослідження.