Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Діані д'Естре, тепер дружині маршала Баланьї, не дуже пощастило[59]. Місто Камбре, де правив її чоловік, зненацька захопили іспанці. Та Камбре лежить в Артуа, тобто майже у Фландрії, і король то здобуває його, то знов утрачає. Коли він утратить його, це нітрохи не ущерблює його слави: він так чи так лишається переможцем Іспанії. Світ знає тільки про його перемоги, а про Камбре й не чув. Це великий король, перший і єдиний після його католицької величності дона Філіппа, чий занепад і пригасла слава — діло рук короля Франції; це бачить уся Європа, їй таке становище до вподоби, і вона з ним мириться. А на уколи шпилькою не варто зважати, і сам переможений усвідомлює, що вони марні. Він може потьмарювати такі свята, як оце, але більшого й сам уже не прагне: в цьому королівстві господарем він уже ніколи не буде. «Воно моє, я заплатив за нього», — думав Анрі.
Так він думав, роблячи все що слід за бенкетним столом: споживаючи страви, нашіптуючи грайливі слова па вушко своїй любій владарці, піднімаючи келих до Майєнна, підкореного ворога. А ще він слухав, як один із придворних, пан де Сігоннь, розповідав про п'єсу, яку склав і розучив зі своїми акторами, — алегорію з постатями із стародавніх легенд, що прославляє короля Франції.
Того ж дня, ввечері, п'єсу мали показати отут у великій залі, хоча вранці вже відбувся великий балет. Усе товариство, і господиня замку, та й сам король жадібні до видовищ, вони ніколи не переситяться гарними образами й приємним змістом. На жаль, дійсність зовсім не радісна, її треба сприймати й переживати цілком поважно. Дні наставали й минали, і Анрі тільки бажав, щоб вони протікали для нього непомітно: він утомився від небезпек, але не від розваг.
За столом надійшла звістка, що впало місто Кале. Це вже не місто, яким на час можна пожертвувати: Кале — один із ключів до королівства. За столом спершу запала мовчанки. Всі заніміли: одні з несподіванки, інші — бо перелякались і в них зринули таємні думки, а декотрі (ті, що скрушно насупилися) зраділи. Ти ба, кардинал Австрійський[60] на чолі німецького війська несподівано вдарив на Кале, місто й морську фортецю навпроти Англії. Що ж тепер буде з королівством і новою владою? Тепер на узбережжі — іспанці, а по той бік протоки королева зрікається свого приятеля, невірного протестанта. Скоро тут буде не до бенкетів. Якась маркіза, що їй більше личило називатись зовсім інакше, вже недовго поглинатиме в своє продажне лоно наші прибутки, після того як її приятель пан до Роні витрусить їх із нас. А винен в усьому король, і тепер ця вина окошиться на ньому.
Такі почуття вже давно готові були виявитись, і після падіння Кале вони просто рвалися з уст, аж дехто затуляв рота рукою. І всі погляди на Майєнна: що думає він? А Майєнн так уже догодив своєму череву, що далі нікуди, і тепер був би радий винести його з-за столу. Новина була йому не до речі: вже почалося травлення, а тут обмірковуй, чи не передчасно ти здався, чи не помилково. Він не думав так, по-перше, через травлення, а по-друге — хіба не прикро визнати, що ти здався даремно? Кардинал Австрійський завдав йому прикрості, і він це й виповів. Майєнн перший порушив мовчанку, пробурчавши у свій келих, що підсилив голос його глухою луною:
— Хирляк нещасний. Дмухни — й перекинеться. Не втне нічого й він. — І вихилив свого келиха.
Кому ж було знати, як не йому, — він сам скуштував, чи легко впоратися з цим королем. Тому всі, хто досі чекав, що скаже Майєнн, обернулись до короля. Анрі був готовий до цього; хай від нього втікала веселість, коли ніхто на нього не дивився, але тепер він її не відпустить. Він сказав через стіл, зроблений у формі шибениці:
— Що сталось, те сталось. Кале втратили. Та розкисати не варто. Зі мною на війні ще й не таке бувало. Тепер черга ворогова, а колись настане й наша. Бог ні разу не покидав мене, коли я волав до нього з самого серця. Зараз ушануймо пам'ять полеглих, а тоді відплатимо з процентами.
Такі були його слова. Він кивнув комусь, наказав щось, ще трохи посидів. Коли він вимовив слова «з процентами», всі погляди самі собою звернулись на пана де Роні, верховного збирача грошей для короля. Його незворушне обличчя здалося всім жахливим; кожен із товариства подумки питав себе: а в скільки ще обійдеться падіння Кале йому самому? Холодним своїм голосом, не дивлячись ні на кого, Роні сказав:
— Кардинал Австрійський не зразу взяв Кале. Спершу йому здали Камбре.
Дружина маршала, маркізина сестра, схопилася й хотіла гнівно відповісти йому. Але кам'яний вираз пана де Роні перешкодив цьому, навпаки, він примусив бідолашну Діану втупити очі в тарілку, та й усіх інших теж. Бо інакше їхні очі зразу виказали б, що вони думають: винні в усьому родина «любої владарки» і вона сама. Багатіють, а міста королівства віддають ворогові.
Тим часом королю принесли те, по що він посилав. То портрет королеви Англії, і він повертає його на всі боки, щоб усі побачили, хто там зображений: шістдесятирічна жінка, міцна й невтомна. У неї не відбирають міст, поки вона бенкетує та тішиться балетами. Король підносить портрет до губів і цілує його — так здається всім. Насправді він не торкнувся до нього губами; за рамкою, що затуляла його очі, він звернув погляд до своєї подруги, що сама поділяла з ним маленький стіл. Габрієль зрозуміла, що він хоче її втішити, але цього разу вона не слухала його присяг, чи то вишептаних, чи й зовсім